Була така футбольна команда – “Рух” Київ
1.Заставка к тексту-1

 

19 вересня до Києва вступили війська німецьких загарбників. Почалися репресії, знищення євреїв біля урочища, відомого всьому світу під назвою “Бабий Яр”, вводився новий окупаційний “порядок” в місті.

Як виявилося, найбільш трагічна доля спіткала тих футболістів, які не змогли вийти з оточення, залишилися в місті або повернулися в місто пізніше. Вони опинилися в дуже складній ситуації і в перший час зачаїлися. У такому ж становищі опинилися й колишні футболісти – “старички”, які під час оборони міста були в народному ополченні.

З перших же днів окупації німці почали створювати свої структури адміністрації в місті, що стало центром Київського Генерального губернаторства. Відразу ж були створені районні відділення поліції, й німецька влада почала свою діяльність в місті з загальної реєстрації чоловіків у віці від 15 до 60 років на поліцейських дільницях і на створеній “біржі праці”. Всіх, що підлягали реєстрації, ділили на :

2.Афиша матча 16.08.42 Рух

Афіша одного з матчів “Руху” Київ 16 серпня 1942 року

- “райхсдойче” – чистокровних арійців;

- “фольксдойче” – людей з “німецької кров’ю” в роду;

- корінних мирних жителів, які не становили небезпеки режиму;

- небезпечних для рейху осіб (колишні військовополонені, що не мали відношення до партійних структур і влади, та які обіцяли своє лояльне ставлення до нової влади);

- особливо небезпечних осіб – комуністів, політруків (комісарів) та офіцерів НКВС (їх тут же ліквідовували).

Німецька адміністрація міста погодилася і на створення українських органів самоврядування в Києві – була створена Міська управа. Серед кількох відділів цієї управи був і Відділ освіти і культури (керівник відділу – професор К.Ф.Штепа), при якому вже 23 вересня була створена Секція фізкультури і спорту (керівник секції В.Дубянський). Цією секцією відразу ж було від імені Міської управи оголошено про обов’язкову реєстрацію спортсменів міста. А їх, як ви вже самі розумієте, виявилося досить велика кількість. Серед них – чемпіони та рекордсмени СРСР, майстри спорту, судді, тренери, в тому числі, звичайно, й футболісти – до того ж і гравці київського “Динамо”, як складу 1941 року, так і ті, що грали в цій показовій команді майстрів в недалекому минулому, а також ветерани цієї команди. Аналізуючи знайдені в архівах документи, можна зробити висновок, що зареєструвалося у відведені для цього строки 183 спортсмена, а футболістів серед них було спочатку близько 30.

Мало того, керівництвом Відділу освіти і культури, знаючи, що в таборах для військовополонених, зокрема у Боярці (передмісті Києва), знаходяться кращі футболісти міста, в жовтні було написано лист голові Міської управи з проханням надання допомоги у звільненні цих “кращих майстрів спорту України – футболістів збірної команди Києва”. У перші роки окупації, в зв’язку з переповненням фільтраційних таборів польової жандармерії, такі листи і навіть заяви родичів сприяли в більшості випадків звільненню військовополонених з підпискою про їх лояльність до нової влади.

У всіх футболістів, хто залишилися в Києві, найголовнішою проблемою була необхідність відповідної легалізації в окупованому місті. Жорстокий режим окупантів не давав жодного шансу молодим, здоровим чоловікам залишитися в місті непоміченими. В іншому випадку – концтабір або відправка на роботи до Німеччини. При цьому останнє навіть не гарантувала реєстрація в поліцейській дільниці. А ось реєстрація в Секції фізкультури та спорту Міської управи звільняла від висилки до Німеччини. Звичайно, практично всі, порадившись та обговоривши всі “за” і “проти”, поспішили там зареєструватися.

Ініціатива проведення такої реєстрації спортсменів Києва належала Георгію Дмитровичу Швецову – добре відомому в Києві колишньому футболісту легендарного “​​Желдора” та збірних Києва, тренеру київського “Локомотива”, який серед друзів і спортсменів мав прізвисько “Жорка-паровоз”. Залишившись у Києві по одному йому відомій причині, він з перших же днів функціонування українських самоврядних структур почав найактивнішим чином проводити організацію спортивної роботи в місті, був ініціатором створення в Києві першої української спортивної організації, яку спочатку охрестили – “Січ”, потім – Українським спортивним клубом “Дніпро”, потім спорттовариством “Тризуб” і, нарешті, вже наприкінці 1941 року зупинилися на назві – Українське спортивне товариство “Рух”. Керівником (“провідником”) цього товариства був призначений референт Міської управи зі спорту, співробітник Української поліції відомий легкоатлет В.І.Гордіенко (мабуть для солідності та придбання необхідної ваги в структурах нової влади).

 

Зараз є можливість навести біографічну довідку Георгія Швецова, як, безумовно, непересічної особистості:

ШВЕЦОВ Георгій Дмитрович - футболіст, тренер, організатор футболу. У деяких документах вказано ім’я – Юрій або Юрко (українською). Серед друзів і футболістів мав прізвисько – “Паровоз”, але частіше його звали Жорою.

Народився 1898 р. у Києві і помер у Києві. Освіта – вища (закінчив 1936 р. Український Державний інститут фізкультури в м.Харкові).

У футбол почав грати в команді однієї з київських гімназій, де вчився. З 1916 р. воював на фронтах першої світової війни, в 1919-20 рр. в чині капітана був завідувачем артскладів в армії Денікіна. Після війни працював у структурі Південно-Західної залізниці. Довгий час значився інструктором спортивної підготовки в 6-му залізничному полку. У 20-ті рр. був організатором і гравцем легендарного київського “Желдора”. Багаторазовий чемпіон Києва у складі цієї команди. З 1922 по 1929 рр. входив до складу збірних Києва. Член Київської колегії суддів, суддя міжміської категорії з футболу.

Після закінчення інституту фізкультури в Харкові працював тренером команди майстрів “Локомотив” Київ в сезонах 1937 і 1938 рр. Під його керівництвом ця команда домагалася таких досягнень: 1937 р. – 2 місце в другому ешелоні радянського футболу (група “В”) і за рейтингом – третя команда в УРСР; 1938 р. – участь у вищому ешелоні радянського футболу, в чвертьфіналі Кубка СРСР і фіналі Кубка УРСР. 1939 і 1940 рр. працював тренером футбольної команди БЧА (Будинок Червоної Армії) Київ. На початку війни перед окупацією Києва служив командиром взводу хімкоманди, командиром роти протиповітряної оборони. Від евакуації відмовився, кинув службу і залишився в окупованому Києві.

Був ініціатором організації в січні 1942 р. в Києві Українського спортивного товариства “Рух”, заступником голови товариства, головою цього товариства, граючим тренером футбольної команди “Рух” Київ. Учасник матчів 1942 р. з командами німецьких і угорських військових частин, а також з легендарною командою хлібозаводу “Старт”.

3 грудня 1943 р. був заарештований, на допиті зізнався у зраді Батьківщини і 5 травня 1944 р. був засуджений на 15 років каторжних робіт. За його скаргою трибунал КВО (Київського військового округу) 1955 р. зменшив термін ув’язнення до 10 років і звільнив його від подальшого відбування покарання. Після відбуття покарання повернувся до Києва, працював контролером на Республіканському стадіоні, гардеробником в одному з навчальних закладів Києва. Спроби встановити спортивні зв’язки припинялися. КДБ пильно стежило за цим. Його смерть ніким не була помічена.

1996 р. згідно з Законом України від 17.04.1991 р. реабілітований посмертно.

Саме Г.Д.Швецову належала й ініціатива звільнення відомих київських футболістів з табору військовополонених і ідея видачі офіційних документів про роботу спортсменів у структурах спорттовариства “Рух”; створення їдальні Відділу освіти та культури на вул.Фундуклеївській (до й після цього вул.Леніна) з видачею талонів на харчування в цій їдальні спортсменам товариства, а також магазину спорттоварів з комісійною торгівлею на вул. Хрещатик, 3 (Хрещатик під час окупації був перейменований в Ейхгорнштрассе – Примітка автора) з метою, як забезпечення спортсменів спортінвентарем, так і отримання доходів для фінансування проведення спортивної роботи у місті.

Г.Д.Швецов, який швидше за все, вважав себе недооціненим і скривдженим радянською владою, усіляко прагнув створити футбольну команду “своєї мрії”. Й він її створив, очолив, тренував і навіть грав у її складі. Звичайно, його мрією було залучити в цю команду найкращих футболістів, а доля давала йому в руки цей “матеріал” в досить великій кількості. Перше, що йому вдалося зробити, це залучити на свій бік спочатку М.Коротких і О.Ткаченко, які стали членами ініціативної групи саме з створення спорттовариства “Рух”. Він влаштував М.Короткіх кухарем в їдальню Відділу освіти і культури. А пізніше до них приєднався ще й М.Путистін, що повернувся до міста. Його влаштували електромонтером в їдальні. Знайшли собі роботу в цій їдальні також М.Трусевіч, І.Кузьменко та  П.Комаров. До того ж вони офіційно були оформлені тренерами зі спортивних ігор спорттовариства тоді ще “Тризуб” і навіть їм усім видали довідки, які свідчили про те, що вони працюють у Києві.

Треба звернути увагу на те, що всі футболісти підтримували між собою досить гарні стосунки та чим могли допомагали один одному. Мабуть, все ж саме це й допомогло їм вистояти в такому скрутному становищі.

Відомо, що 17 грудня 1941 року М.Голімбієвський першим вступив на службу в німецьку військову розвідку й одразу був направлений до розвідшколи у Полтаву. Проте вже в січні 1942 року він повернувся до Києва і став служити в поліції слідчим кримінального відділу. А ось Лазарю Федоровичу Когену не допомогла реєстрація – він разом з іншими жителями міста єврейської національності був відправлений у Сирецький концтабір, і більше про нього ніхто ніколи нічого не чув. Він став першою жертвою цієї найстрашнішої в історії другої світової війни “фабрики” знищення людей і, в першу чергу, євреїв.

Та поступово життя в місті налагоджувалося. Почали працювати заводи і фабрики. Люди почали отримувати зарплату в окупаційних марках. Німці дозволили відкрити оперний театр, театр- вар’єте, кінотеатри. Що ж до спортивних споруд Києва, то, згідно доповідної записки завідуючого Секцією фізкультури і спорту Дубянського на ім’я керівника відділу освіти і культури Міської управи від 12 листопада 1941 року, цій секції “поставили на облік та зарахували всі спортивні споруди та спортмайно м.Київа, яке коштувало понад десять мільйонів карбованців”. Серед спортивних споруд були стадіони Палацу спорту (так і не відкритий до війни республіканський стадіон ім..М.С.Хрущова), “Динамо”, “Локомотив” і “Зеніт” (колишній стадіон ДСО “Снайпер” з-ду ім.Петровського), а також водні станції і спортивні зали. Стадіон “Спартак” неможливо було ввести в експлуатацію, так як він восени був повністю затоплений і занесений мулом після прориву труб великої водогінної магістралі, що проходила поблизу стадіону.

На початку січня 1942 року Українське спортивне товариство “Рух”, створене для спортсменів, що підтримували “порядок” фашистів, налічувало вже до ста київських спортсменів, які тренувалися у ряді секцій, в тому числі і в футбольній. До речі, активно сприяв створенню цього товариства Желяшкевіч Вільгельм Вільгельмович (в одному з архівних документів його прізвище вказане – Жемінкевіч – Примітка автора) – досить відомий у минулому київський футболіст, член Київської колегії суддів, німець за національністю, який повернувся до Києва на початку цього року. Він у цей час очолював спортивний відділ “Штадткоміссаріата” і , звичайно, його підтримка була значна.

25 січня керівник Секції фізкультури і спорту В.Дубянський отримав завдання від уповноваженого німецької влади відремонтувати навесні всі стадіони міста. А на початку березня контрольно-інспекторським відділом Міської управи була проведена ревізія роботи цієї секції. Довідка містила величезну кількість виявлених зауважень і зловживань. Щоб зрозуміти весь розмах безгосподарності та зловживань у Секції фізкультури і спорту наведемо декілька найбільш суттєвих:

- до ремонту стадіонів не тільки не приступили, але навіть не спромоглися провести елементарну їх інвентаризацію;

- штат, як секції, так і її структур, в першу чергу стадіонів, значно завищений; багато співробітників взагалі нічого не роблять і навіть не знають, що їм потрібно робити;

 – їдальня, створена для членів спорттовариства “Рух”, з 1 лютого припинила роботу.

Висновок Міського голови був однозначним – поміняти на 100% не тільки керівництво секції, але й керівництво Відділу освіти і культури. Начальником відділу призначили І.В.Солодовнікова, який терміново вкоротив своє прізвище на український манер – Солодовник, а вже він призначив 18 березня керівником Секції фізкультури і спорту – В.М.Снетенчука. Змінився й голова спорттовариства “Рух” – співробітника поліції С.І.Гордіенко замінили слідчим гестапо Олегом Олександровичем Головченко – відомим до війни київським гімнастом. Однак все керівництво продовжував тримати в своїх руках заступник голови товариства Г.Д.Швецов .

До речі, вже 4 березня спорттовариством “Рух” було оголошено про відкриття власної їдальні по вул. Великій Васильківській, 43 і всі спортсмени товариства були відкріплені від їдальні Відділу освіти та культури. Однак у наслідку виявилося, що забезпечити свою їдальню продуктами й утримувати необхідний штат працівників, “Руху” було не по силам, і вони відмовилися від цієї затії, відкривши у виділеному їм приміщенні за вказаною адресою тільки закусочну. А за забезпечення додатковим харчуванням спортсменів знову взялася вже в червні Секція фізкультури і спорту, намагаючись відновити налагоджену раніше роботу їдальні на Фундуклеївській.

У середині червня керівництво Відділу освіти і культури отримало дозвіл Штадткоміссара Києва на відродження спортивної роботи на підприємствах і в організаціях міста. Таких великих за мірками воєнного часу підприємств і організацій до середини 1942 року в Києві вже налічувалося 111. У їх число входили працюючі заводи, комбінати та фабрики, електростанції, підприємства Міської управи , управи 12 районів міста , банки та управління , спілки та станції , пожежна охорона і управління охорони поліції. У всі ці підприємства і установи були відіслані однакового змісту листа з проханням направити представників в Секцію фізкультури і спорту для узгодження питань організації спортивної роботи . Однак взаєморозуміння з боку керівників підприємств , організацій та установ знайти так і не вдалося і, перш за все, через відсутність спортивного інвентарю, яким їх мала забезпечити Секція фізкультури та спорту, а як налагодити його виробництво або придбання ніхто не знав. Тож невдовзі про це починанні благополучно забули.

Також у червні Українське спорттовариство “Рух” в приміщенні по вул.Олександрівської, 95 відкрило майстерню з ремонту спортінвентарю, розраховуючи налагодити ремонт усього, що вже поламалося, а багато чого вже просто згнило у вологості на стадіонах і складах. А в серпні в приміщенні, де розміщувалася штаб-квартира “Руху” на Малій Васильківській, 19, пропонувалося відкрити… школу сучасних танців, на що Відділ освіти і культури відреагував досить культурно – “Організовувати школу танців недоцільно”.

У футбольну команду спорттовариства “Рух”, граючим тренером якої був заступник голови цього товариства Г.Д.Швецов, навесні вдалося залучити деяких відомих футболістів, зокрема у ряді тренувальних матчів цієї команди брали участь і колишні гравці “Динамо” – Свиридовський, Гончаренко, Голімбієвський і Гундарєв.

Проте для цієї футбольної команди в цей час несподівано настали непередбачені важкі часи. Сталося так, що директор хлібозаводу №1 міста І.І.Кордік,  який був закоханий у футбол і добре знав усіх київських майстрів шкіряного м’яча, зустрівся з М.Трусевічем і запропонував йому і його колишнім одноклубникам по “Динамо” роботу на своєму заводі, саме з метою створення першокласної команди. Така пропозиція давала футболістам значно більше, ніж могло дати їм спорттовариство “Рух”. По-перше, це була справжня постійна робота, яка зберігала їх від відправки до Німеччини й гарантувала уникнення голодування. По-друге, Кордік пропонував влаштувати на роботу всіх без винятку динамівців, а “Рух” в їдальню прилаштував тільки декількох з них. І нарешті, по-третє, Кордік домігся офіційного дозволу на право проводити постійні тренування і матчі команди хлібозаводу на полі стадіону “Зеніт” по вул.Керосинній, 24.

Спорттовариство ж “Рух” до цього часу не мало свого стадіону, а лише вело переговори про можливість експлуатації нового Республіканського стадіону ім.Хрущова, який в той час називався просто стадіоном Палацу спорту.

Керівник футбольної команди “Рух”, спостерігаючи, як у нього з-під носа йдуть кращі кадри, на які він розраховував, просто вимушений був форсувати події. Він прекрасно розумів, що перше, що йому потрібно зробити – це домогтися дозволу грати на кращому стадіоні міста – стадіоні Палацу спорту, а тоді вже можна було сподіватися на повернення “штрейкбрехерів”.

До того ж , вже в перших числах березня керівник Секції фізкультури і спорту В.М.Снетенчук у своїй доповідній записці на ім’я керівника Відділу освіти і культури І.В.Солодовнікова звітував про планування “…з метою пожвавлення спортивної роботи (після отримання відповідного дозволу на це) організувати центральні секції з: …футболу, передбачаючи навіть спортивні зустрічі між окремими командами міського гарнізону та командами інших міст… “.

А вже 12 червня в доповідній записці на ім’я заступника Міського голови той же В.М.Снетенчук рекомендував “…протягом сезону провести низку показових виступів кращих спортсменів з різних видів спорту іІ зокрема спортивні зустрічі з футболу як між місцевими українськими командами, так и між командами українців та німецьких військових частин”.

Виникла потреба наявності декількох команд, тому вже до червня Секцією фізкультури і спорту був створений на базі товариства “Рух”, що значно розрослося, ще один, нібито “самостійний” Український спортивний клуб “Спорт”. Трохи пізніше йому підвищили статус і стали величати “товариством”. Головою його поставили О.О.Головченко, а товариство “Рух” тоді вже очолив безпосередньо Г.Д.Швецов. В цей час у футбольній команді “Рух” футболістів підібралося на два склади, тому дублюючий склад “Руху” перетворили у команду новоствореного “​​Спорту”.

Цікаво, що після того як товариство “Рух” отримало у власність стадіон Палацу спорту, воно почало готуватися до його відкриття під назвою “Український стадіон”. Ось лише тоді, на початку червня 1942 року німці спокійно зайняли стадіон “Динамо” й, до того ж, він навіть був перейменований в “Дойче Штадіон” і використовувався вже як спортивна арена виключно тільки для виступів німців. До речі директором Німецького стадіону залишилася знаменита радянська рекордсменка в бігу на ковзанах Т.Д.Васильєва, а про обслуговуючий персонал і говорити не доводиться – він був виключно з місцевих.

Офіційно футбольний сезон 1942 р. був відкритий в окупованому Києві 7 червня матчем на стадіоні Палацу спорту. Грали команди товариства “Рух ” і хлібозаводу (тоді ще назви “Старт” у команди не було). Перемогла команда хлібозаводу – 2:0 (в деяких публікаціях необгрунтовано зазначається рахунок – 7:2, просто переплутали з рахунком другого (зірваного) матчу. Але про це трохи нижче – Примітка автора). До речі, в цей день перед матчем “Рух” – “Хлібозавод” на цьому ж стадіоні відбувся матч між німецькими командами штабної роти військово-повітряних сил і служби забезпечення однієї з дивізій.

На 14 червня був запланований матч-реванш команд “Старт” і “Рух” на стадіоні “Зеніт”, але він був фактично зірваний з вини голови Українського спортивного товариства “Рух” Г.Д.Швецова . Вже наступного дня Секція фізкультури і спорту направила йому лист з вимогою надати пояснення про причину зриву матчу. 17 червня він таку доповідну записку написав. Суть його пояснення зводилася до того, що ще 10 червня він звертався до шефа хлібозаводу Кордіка з проханням проведення цього матчу на Українському стадіоні (адже він чудово розумів, що на стадіоні “Зеніт” “Руху” не виграти “матч-реванш”, а це серйозно підірвало б престиж цієї команди). Однак керівництво хлібозаводу, звичайно, не схотіло змінювати місце проведення матчу, бо до того ж вже була замовлена афіша про проведення матчу саме на стадіоні “Зеніт”. На афіші були вказані склади обох команд. 14 червня весь день йшов дощ і, як пояснює Швецов, через це частина гравців і він сам не з’явилися на матч. До того ж і спортивну форму тим гравцям, що прийшли на матч, ніхто не приніс. На матч, за словами Швецова, з’явилося лише 4 гравці основного складу й то лише після того, як вони побачили афішу матчу й в складі команди на цій афіші прочитали свої прізвища.

Цей матч все ж таки, виявляється, відбувся.  Звичайно, “Рух” програв з рахунком 1:7 (у деяких виданнях фігурує рахунок – 2:7, але це не настільки суттєво – Примітка автора). А безпосередньо Швецов був засмучений, таке склалося враження, не результатом гри, а тим, що гравці “Руху” вийшли на поле в “імпровізованій” формі. Та якщо підходити серйозно до оцінки цього матчу, то організація, яка його готувала, а саме Секція фізкультури і спорту, занесла його в розряд зірваних матчів. Однак, враховуючи зацікавленість цієї організації в результаті матчу для їх рідної команди “Рух”, все ж є деякі підстави сумніватися в їхній щирості. По-перше, про матч було оголошено (була видана у друкарні афіша матчу), по-друге, матч був проведений. Те, що не з’явилися на матч деякі гравці і сам тренер, до того ж граючий, і що гравці вийшли на поле не в своїй формі – практично не є вагомою причиною вважати цей матч не зіграним. Однак якщо скласти всі ці обставини разом, та до того ж додати ще те, що гра проходила під безперервним дощем, напевно, можна погодитися з думкою Секції фізкультури і спорту.

5 липня на стадіоні “Зеніт” був проведений матч між командами хлібозаводу “Старт” і товариства “Спортом” (дублюючим складом “Руху”). У складі команди в основному були юні футболісти, хоча у воротах стояв один із запасних воротарів київського “Динамо” – Голімбієвський, а в нападі молодий Гундарєв, який теж встиг пограти у дублі “Динамо”. Цей матч закінчився розгромом молодої команди – 11:0.

Відкриття Українського стадіону (його майже весь час у всіх документах і листуванні величали стадіоном Палацу спорту) було заздалегідь заплановано на 15 червня. Однак, мабуть, слідуючи укоріненим у свідомості радянських громадян правилам, намічені терміни постійно зривалися. Відділ освіти і культури звернувся до Київського голові з остаточним пропозицією перенести дату відкриття на 12 липня. Ця подія мала для окупантів велике значення. Закінчувався рік “стратегічних успіхів” і тому в Києві почалася серйозна підготовка до святкування річниці “звільнення від більшовизму”. Окупаційна влада та Міська управа приділяли особливу увагу пропаганді “значних успіхів у сфері культурного життя”, зокрема спортивно-масовій роботі серед місцевих жителів.

Програма урочистого відкриття цього стадіону в стадії узгодження кілька разів змінювалася і в основному в частині команд-суперників футбольного матчу. Спочатку планували матч “Руху” з “Стартом”, потім “Старт” замінили командою німецьких залізничників, а потім цю команду поіменували “DV”, але все ж на афіші про всяк випадок замість “футболу” вказали “бокс”. Саме 12 липня й був “урочисто” відкритий Український стадіон. Відбулися традиційні, як у радянський час, виступи гімнастів і легкоатлетів спорттовариства “Рух”, а вінцем урочистостей все ж був футбольний матч між “Рухом” і однієї з німецьких частин “DV”. Фактично це була команда німецьких залізничників, але скомплектована поспішно, і вона серйозно не готувалася до цього матчу, який, до речі, закінчився перемогою українських футболістів (рахунок, на жаль, не відомий) і нікого, на щастя, за це не розстріляли.

А вже 26 липня на Українському стадіоні команда спорттовариства “Рух” зустрічалася, як повідомлялося в газеті “Нове українське слово” за 26.07.1942 р., з “найсільнішою німецькою командою “Flakelf”. Це була команда, вірніше збірна німецьких протиповітряних військових частин в Києві – “Flakelf” (“Flieger-abwehrkanone” – зенітна гармата), але ніяк не команда льотчиків, і про “Люфтваффе” й мови бути не може. Українські футболісти у цьому матчі програли (на жаль, рахунок теж невідомий).

16 серпня команда “Рух” провела свій останній матч в цьому сезоні, а саме “матч-реванш” з непереможною до цього в 10 матчах командою хлібозаводу “Старт” і програла з розгромним рахунком – 0:8. Ось як писала про цей матч газета “Нове українське слово”:

Підтвердження викладеного:

Вихідний день у Києві

“..Багато глядачів було на стадіоні “Зеніт”, де відбувся футбольний матч між командою 1 хлібзавода “Старт” і командою Українського спортивного товариства “Рух”. Матч проходив при явній перевазі “Старту” і закінчився з розгромним рахунком 8:0 на користь “Старту”.

                                                                                                                          Р.Д.

                                        (газета “Нове українське слово” (Київ) за 19.08.1942 р.)

І нарешті, взагалі про останній матч у сезоні “гарячого літа 1942 року”. Вже у вересні, після заборони грати між собою німецьким та українським футболістам, ще одна київська команда “Алмаз”, яку до свого арешту тренував М.Свиридовський, була обласкана Г.Д.Швецовим і прийнята відразу ж у лоно товариства “Рух”. Секція фізкультури і спорту дозволила цієї юної команді, тепер очолюваній досить молодим її представником В.Ногачевскім 20 вересня провести матч на стадіоні “Зеніт” з “фарм-клубом” спорттовариства “Рух” – командою “Спорт”. Матч був проведений 22 вересня на Українському стадіоні, який, до речі, в цей час вже називався просто Міським стадіоном. І уявіть собі, здібна команда “Алмаз” здобули перемогу з переконливим рахунком 7:2 на свою користь.

1943 року Відділ освіти і культури в Міській управі понизили в статусі і перетворили в Секцію шкіл і культури (керівником призначили колишнього заступника Міського голови – Волкановича). Відповідно Секція фізкультури і спорту була розпущена, а її обов’язки поклали на зазначену вище нову секцію. І ось у середині липня 1943 року по вирішенню Штадткоміссаріата секцією фінансів Міської управи було проведено обстеження фінансового стану Українського спортивного товариства “Рух”. Висновки комісії, що проводила перевірку, були настільки вражаючі, що зупинитися на них просто потрібно. Наведемо тільки кілька самих серйозних зауважень за результатами цієї перевірки:

- протягом своєї діяльності товариством були відкриті магазин спортивних товарів, майстерня з ремонту спортінвентарю, їдальня та більярд, а також ліквідована шевська майстерня, передана товариству ще 1941 року. Все це з часом безконтрольно було передано приватним особам, про прибуток яких і про отриманий дохід від них для суспільства немає жодного документа;

- товариством ніколи не складався прибутково-видатковий фінансовий кошторис і в штаті товариства бухгалтер був відсутній взагалі. За півтора роки існування товариства  було складено лише двічі балансові звіти стороннім бухгалтером, які не містять абсолютно ніяких пояснень, розшифровок і матеріальних ордерів. Всі матеріальні цінності, отримані від Відділу освіти і культури, а також придбані, до балансу не зараховані;

- усі доходи й витрати позначені в записнику голови товариства, при чому в безладному стані. Гроші з каси товариства бралися коли завгодно, а відміток про їх повернення немає. Величезні суми, сплачені за проведення ремонту на Українському стадіоні, за матеріали для ремонту, за опалення і т.п. не мають жодного підтверджуючого документа.

Комісією, звісно, було рекомендовано спорттовариство “Рух” розпустити. Секція шкіл і культури неодноразово викликала представників товариства для обговорення питання, але ніхто так і не з’явився – напевно, вже чекали приходу радянських військ. Секція у зверненні до Міського голови тільки 9 вересня підтримала пропозицію комісії і просила передати всю роботу товариства секції. А в своєму розпорядженні Голова міста дав вказівку товариство розпустити, всю роботу зі спортсменами закріпити за стадіонами, їдальню не чіпати, а в більярд дозволив спортсменам грати безкоштовно.

Наче б і не було на що скаржитися керівництву товариства, все “зійшло з рук”, але горе- організатори навіть не припускали, що їх чекає через пару місяців. Розплати вони не оминули . Хоча, якщо розібратися, то грабували вони ворога, а спортсменам все ж серйозно допомагали. Адже недарма Швецов на допиті в НКВС після арешту вже 13 листопада 1943 року заявив: “Так, я зрадив Батьківщину, але зробив це для того, щоб зберегти фізкультурні кадри Києва”.

Погодьтеся, що в наш час ці слова сприймаються зовсім по-іншому, ніж в ті роки, коли кинути на Берлін, на вірну смерть мільйон солдатів, щоб взяти місто до свята, було звичайною справою; коли залишити мільйон солдатів і мирних жителів на розтерзання “звірові” і не дати їм ніякої можливості врятуватися, крім “зради” – було просто буденною справою купки, не побоюся цього слова, відщепенців, які іменували себе “партією більшовиків”. Так вони ж зрадили в тисячі разів більше людей, зрадили їхні сподівання, обдурили, нагородивши такою світлою мрією, і зомбували десятки мільйонів своїх підданих. А їх досі так і не судили, хоча б заочно. А головний їх “вождь” ще й досі в мавзолеї.

Так яке ж вони мали право судити людину, готову за будь-яку ціну, навіть ціною власної зради, зберегти кілька десятків життів таких же, як він простих рядових – спортсменів? Вибачте, я не захищаю Швецова. Вина його очевидна, він заслуговує осуду як громадянин країни, на яку напали, а у нього не вистачило мужності померти, вгризшись зубами в горло першого-ліпшого німця, що зустрівся йому. Але за що судити людину, яка, на мій погляд, зробив не так уже й мало корисного у своєму житті саме для людей..

                                                                                Анатолій Коломієць

 

10.Чл.булет Руха 1943

Членський квиток УСТ “Рух” (Київ) у серпні 1943 р.

 

 

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *