Кого не питав з знайомих щодо перших “легіонерів” у київському “Динамо”, усі як один відповідають – Насер Аль-Сюги з Кувейту, травень 1995 року, якого рекомендував і привіз на оглядини особисто Валерій Васильович Лобановський. Саме його усі вважають першим стопроцентним “легіонером”, бо до цього після розвалу СРСР в “Динамо” з 1992 року фактично грало багато “легіонерів” з країн так званого СНД, але їх усі вважали “своїми” й “рідними”, тому обізвати когось з них “легіонером” ніхто навіть і не насмілювався. Й до того ж дехто з них ще в той час, вже граючи в Києві, і не визначився з своїм громадянством й вирішував для себе чи стати громадянином України, чи отримати пашпорт на батьківщині – у Грузії, Литві, Росії тощо.
Але, насправді, ми чомусь забуваємо про гравців з Західної України, які до початку другої світової війни 1 вересня 1939 року та й деякий час вже під час війни були громадянами таких наших сусідніх країн, як наприклад, Польща чи Румунія. Адже вони до того, як почати грати за команди майстрів СРСР, приймали участь у змаганнях цих країн і мали певні досягнення й нагороди від їх футбольних структур. Тобто, що б там хто не казав, але залучені вони були до київського “Динамо” саме за заслуги в закордонних клубах, хоча й, в деякій мірі, здебільшого під силовим, примусовим тиском, а не за звичайним для цієї справи контрактом.
Однак спочатку нагадаємо, хоча про це добре вже всім відомо, що в світлі міжнародних подій і політичних обставин, що склалися в Європі 1939 року після підписання 23 серпня так званого “пакту Молотова-Ріббентропа” між більшовицьким СРСР і фашистською Німеччиною були чітко визначені сфери впливу цих двох країн. Першою гірка доля спіткала Польщу, яка фактично була поділена між Німеччиною та Радянським Союзом. Саме тому, коли 1 вересня фашистська Німеччина напала на Польщу й розпочалася друга світова війна, то вже 17 вересня під приводом звільнення пригноблених народів України і Білорусії радянські війська окупували Західну Україну і Західну Білорусію, а 30 листопада Червона Армія відкрито напала на Фінляндію. Потім з 15 по 17 липня 1940 року Радянський Союз, під приводом захисту народів Литви, Латвії та Естонії від фашистського ярма, окупував ще й ці країни.
З початком війни в містах Західної України одразу ж футбольні змагання припинилися і в першу чергу, звісно, чемпіонат Польщі, в якому приймали участь кращі футбольні клуби Львова. Усі спортивні клуби міста, в тому числі й українсьські, були зачинені. А коли до цього міста увійшли радянські війська, то саме українські спортсмени спочатку сприйняли їх як визволителів, бо давно мріяли об’єднатися з іншими українськими землями.
Одразу ж, як радянські війська увійшли до Львова, то вже в першій половині листопада почалося переформування існуючих в місті спортивних осередків на радянський лад при відомствах та профспілках. Одне з кращих в місті українських спортивних товариств “Україна” отримало назву “Спортивное общество “Пищевик” при облспоживспільці. А для залучення львівських футболістів до участі в таких осередках було вирішено провести у Львові показовий товариський матч збірної міста з київським “Динамо”. Організувати таку зустріч “забов’язали” одного з кращих нападників колишнього СТ “Україна” Олександра Скоценя, а керував цим “процесом” начальник Оборонно-Спортивного Товариства “Динамо” у Львові Василь Петрович Панченко. До участі у матчі погодилися футболісти, які не покинули міста в цей скрутний час – це були й поляки, й євреї, й росіяни, але українець був лише один – саме Скоцень. Матч було урочисто відкрито 26 листопада під співи “Інтернаціоналу”, під червоними прапорами й портретами “вождів”. І ось саме цей українець й “заколотив” визволителям з Києва два голи, хоча львів’яни таки матч програли, бо інакше ж не можна було. Вже в першому таймі кияни зрівняли рахунок, а у другому, коли зосередили на Скоцені трьох “наглядачів”, то й виграли матч з рахунком … аж 6:2. Як і потрібно було.
Цікаво знати: наведене вище про матч у Львові 26.11.1939 р. взяте з книжки спогадів О.А.Скоценя “З футболом у світ” (вперше побачила світло в Канаді 1985 р., коли автору було вже 67 років). Але за газетними репортажами тих часів цей матч висвітлюється в дещо іншому вигляді:
“Одним з найцікавіших міжміських матчів цього року, який можна прирівняти до міжнародних матчів, був матч 26 листопада 1939 року в Львові, зовсім недавно окупованому радянськими військами, між збірною командою Львова та динамівцями Києва. Матч прийшли подивитися понад 15 тисяч глядачів. У першому таймі кияни мали явну перевагу і забили 4 голи (Качкін, М.Балакін, Шиловський та Комаров). На початку другого тайму львів’яни відіграли один м’яч, однак М.Балакін забив свій другий гол у цьому матчі. Львівським футболістам знову вдалося провести м’яч у ворота киян, проте Качкін забив шостий м’яч і довів результат матчу до 6:2. Це був перший матч між командами Західної та Східної (радянської) України. Обидва м’ячі у ворота киян забив капітан збірної Львова Олександр Скоцень.” (І взагалі в книжці Скоценя дуже багато інформації, що не відповідає документальним підтвердженням. Саме тому довіряти спогадам деяких “очевидців” та й ще в похилому віці небажано – Примітка автора).
Традицйно за тих часів після матчу була проведена спільна вечеря – в готелі “Брістоль”, після якої за “дружньою бесідою” й обміном думками начальником команди киян, а потім тренером і деякими гравцями Скоценю було одразу запропоновано “включитися” до лав київського “Динамо”. Але той, хоча й мріяв грати у столиці України – золотоверхому Києві, та, як пише він у своїх спогадах, відмовився. Врятувало його те, що Панченко відклав це питання з причини того, що йому Скоцень був дуже потрібний у Львові для організації спортивного життя.
Та вже в в січні 1940 року група львівських спортсменів з Скоценем провідала Київ для обміну досвідом, а потім відвідала ще й Москву. А там у Скоценя ніхто згоди не питав – одразу зарахували до московського “Динамо” й відправили аж до Гагри на весняні збори. Але сталося так, що Олександра викликали до воєнкомату й він таки “вирвався” додому. Та до призову на військову службу він встиг ще в червні в складі збірної Львова прийняти участь у республіканській спартакіаді, 12 червня львів’яни відвідали Київ і зустрілися з командою київських динамівців. Матч було приурочено спеціально до 20-річчя визволення Києва від білополяків і проводився він на стадіоні “Динамо”. Цього разу з львів’янами грала лише клубна команда “Динамо”, про всяк випадок посилена майстрами. У воротах стояв Ідзковський, а в полі грали Шиловський, Комаров і Калач. Та львівські футболісти вирішили так просто цей матч не здавати і вже на 22-й хвилині забили м’яч у ворота киян. І надалі вся гра проходила з явною перевагою Львова. Тільки за кілька хвилин до фінального свистка киянам дивом вдалося зрівняти рахунок, і матч закінчився внічию – 1:1. Уявіть собі, якби матч виграли у день визволення Києва від білополяків футболісти Львова. Упевнений, що в цих двох командах обов’язково відбулися б серйозні зміни у складах. А так зміни відбулися тільки в складі команди Львова. Бо капітана команди А.Скоценя одразу було остаточно вирішено забрати до київського “Динамо” – сам начальник НКВС Української РСР І.Сєров особисто дав вказівку на залучення його до складу команди майстрів “Динамо” Київ.
До того ж, 22 червня, повертаючись з поїздки по Україні, збірна Львова зустрілася в Києві ще раз в товариському матчі зі своїми одноклубниками. Але на цей раз кияни ризикувати вже не хотіли, виставили команду майстрів “Динамо” і виграли 5:2, хоча два пропущених голи про щось також говорили. О.Скоцень вже тоді взнав про своє призначення.
Цього року у вересні відбулася зміна тренера в команді. “Динамо” Київ – її очолив досвідчений футболіст (з футбольним стажем з 1912 р.) і один з перших тренерів, які отримали почесне звання “тренер 1-ої категорії”, один із найавторитетніших фахівців у футболі СРСР, ленінградець Михайло Павлович Бутусов. Однак команда вже потрапила в той час до “смуги невдач” і 9 останніх матчів, перемог не здобувала. Ось саме в цей час тут і з’явився Олександр Скоцень з зовсім ще недавно польського Львова. Це сталося в вересні 1940 року – його разом з дружиною перевели до столиці республіки.
Перший матч за “Динамо” Київ він провів в Києві 6 жовтня в чемпіонаті СРСР з “Стаханівцем” Сталіно (нині Донецьк) – 1:1. Це сталовся за 7 турів до кінця сезону, але він надалі відмінно показав себе, зіграв у п’яти матчах і навіть забив 2 голи. А першого гола він забив у Москві 18 жовтня в чемпіонаті СРСР з ЦБЧА Москва (1:1). Звісно, потрібно обов’язково навести коротку біогафічну інформацію про цього першого “легіонера” саме з-за кордону у лавах “Динамо” Київ:
|
Народився 28 липня 1918 року в м.Львові (в той час – Польща) – помер 1 вересня 2003 р. в м.Торонто (Канада) від пневмонії. У футбол почав грати у Львові в юнацькій команді українського спортивного клубу “Богун”. 1931 р., після закриття цього клубу, перейшов до українського спортивного клубу “Тризуб”, де грав у юнацькій і молодіжній командах, а з 1934 р. в першій команді цього клубу. З 1935 р. перейшов до команди спортивного товариства “Україна” Львів і грав вже в окружній лізі чемпіонату Польщі..З початком другої світової війни 1939 р., коли Західна Україна була приєднана до СРСР, він у Львові займався відновленням спортивної роботи й був залучений до “Динамо” Львів. 1940 р. (з січня по квітень) входив до складу “Динамо” Москва, з квітня по вересень після призову на військову службу до Червоної Армії організовував армійську збірну Львова – команду БЧА (Будинок Червоної Армії), а з вересня 1940 р. по червень 1941 р. грав у “Динамо” Київ. У 1941-42 рр. грав в українських клубах в окупованому Львові й тренував команди Львівського оперного театру, сприяв відродженню СТ “Україна”, в команді якого грав 1941-43 рр. 1943 р. був граючим тренером “Довбуша” з Коломиї та “Лемко” з Сянок, 1944 р. переїхав до Словаччини, де в сезоні 1943/44 рр. грав у СК Жиліна (Словаччина), потім у сезонах 1945/46 рр. грав у клубі “Україна” Зальцбург (Австрія), 1946/47 рр. – “Україна” Ульм і “Фенікс-Алеманія” Карлсруе (Німеччина). 1948 р. вже в Бельгії грав у “Олімпіку” Шарлеруа, надалі в сезонах 1948/49 і 1949/50 рр. в ФК Ніцца (Франція). 1950 р. переїзджає до Канади, де грає в “Україні” Едмонтон в сезонах 1950 і 1951 рр, “Торонто Юкрейнианз” 1951 р. і “Тризубі” з Торонто у 1951-55 рр. . У вищому ешелоні чемпіонатів СРСР за “Динамо” Київ провів 13 матчів, в яких забив 4 голи (з них 8 матчів і 2 голи входять до неофіційних, бо чемпіонат СРСР 1941 р. було незавершено), у чемпіонаті Словаччини 1943/44 рр. за ФК Жиліна провів 4 матчі, забив 5 голів, у німецькому “Феніксі-Алеманія” з Карсруе провів 1946/47 рр. 25 матчів, забив 16 голів, у вищому ешелоні чемпіонатів Франції за ФК Ніцца провів 48 матчів, в яких забив 23 голи. Також відомо що за 4 останніх сезона своєї кар’єри гравця він у “Тризубі” з канадського Торонто зіграв у 48 матчах. Входив до складу збірної м.Львова (Польща). 1938 р. був запрошений до збірної Польщі, але відмовився. З 1944 р. брав участь у багатьох міжнародних матчах, переможних зустрічах у складі “України” Зальцбург (Австрія) з “Баварією” Мюнхен (ФРН), в складі ФК Ніцца з АЕК Афіни (Греція), “Олімпіакосом” Пірей (Греція) і “Ювентусом” Турин (Італія). Досягнення: володар Кубка Польщі (Чаші президента Польщі) 1938 р. в складі збірної Львова, другий призер Львівської окружної ліги чемпіонату Польщі 1936, 1937 і 1938 рр. у складі “України” Львів, під час війни знову в складі “України” Львів був чемпіоном Галичини 1942 р. і фіналістом 1943 р. 1950 р. післе оселення у Канаді він був граючим тренером команди “Україна” Едмонтон, збірної провінції Онтаріо і навіть збірної Канади, а на завершення своєї тренерської кар’єри тренував команди з Торонто – “Тризуб” і “Торонто Юкрайніанз”.. Серед нагород відомо лише, що він в СРСР був значкістом ГПО 1-го ступеню. Автор книги спогадів “З футболом у світ” (вперше була видана 1985 р. в м.Торонто – Канада, потім у скороченому вигляді у Києві 1992 р. під назвою “Львівський “батяр” у київському “Динамо” і у повному обсязі 2012 р. у Києві – 488 стор. з іл.).. |
Але найціннішим придбанням київського “Динамо” на початку 1941 року став поляк Міхал Матиас з львівської уславленої “Погоні” – видатний майстер польського футболу. Впевнений, що історія залучення його до складу київської команди не менш “детективна” ніж історія з О.Скоценем. По перше, це був один з найкращих футболістів довоєнного періоду не лише Львова, але й усієї Польщі взагалі. Деякі видання пишуть, що після 1939 року він вже був у лавах львівського “Динамо”, тобто домовитися про його перехід до Києва було зовсім не важко. Але найбільш поважаємі усіма видання стверджують, що він у 1939-40 рр. “сховався” у Бориславі й грав там у місцевому “Нафтовику”. Та, звісно, від НКВС втікти було важко. Чому він не поїхав одразу подалі до країн Європи – невідомо, але очевидно на те були поважні причини. І про цю справжню “зірку” на футбольному небосхилі, що з’явилася в київському “Динамо”, треба надати теж достатньо повну інформацію:
|
Народився 29 вересня 1910 р. м Бжозуві (в ті часи Галичина, Австро-Угорська імперія, нині Польща) – помер 22 жовтня 1975 р. в м.Кракові (Польща). У футбол почав грати 1924 р. у Львові в юнацькій команді Спортивного клубу “Лехія”. 1926 р. перейшов до “Погоні” Львів, де грав напротязі 14 сезонів до 1939 р., а в 1939-40 рр. грав за “Нафтовик” з Борислава. 1941 р (по червень) в “Динамо” Київ. У 1942-44 рр. грав в польських командах в окупованому Львові, а в 1945-48 рр. в “Полонії” Битом (Польща). У вищому ешелоні чемпіонатів Польщі 1929-39 рр. за “Погонь” Львів провів 156 матчів, забив 100 голів. У незавершеному чемпіонаті СРСР 1941 р. за “Динамо” Київ провів 6 матчів, забив 2 голи. У 1932-39 рр. входив до складу збірної Польщі – 18 матчів, 7 голів. Учасник Олімпійських ігор 1936 року (1 матч), відбіркових матчів Чемпіонату світу 1934 р. Входив до складу збірної Львова. Учасник міжнародних зустрічей з командами Югославії, Італії, Франції, Бельгії, Данії, Швеції, Англії та Ірландії. Досягнення: срібний призер чемпіонату Польщі 1935 р, кращий бомбардир Польської ліги 1935 р. (22 голи), володар Кубка Польщі (Чаші президента Польщі) 1938 р. в складі збірної Львова. З 1952 р. на тренерській роботі в “Гвардії-Краковії” Краків та олімпійській збірній Польщі, у 1957-58 та 1962-63 рр. тренер “Сталі” Мелець, 1964-65 рр. – “Полонії” Битом, у 1966-67 рр. знов тренував збірну Польщі (входив до Ради тренерів), а також “Чорні-1910″ Ясло, у сезоні 1969-70 рр. тренував “Гурнік” Забже, а у 1970/71 рр. – “Віслу” Краків. Досягнення: був головним тренером збірної Польщі на Олімпійських іграх 1952 р., під його керівництвом “Гурнік” Забже став фіналістом Кубка володарів кубків 1969/70 рр., “Полонія” Битом 1964 р. була фіналістом Кубка Польщі, а 1965 р. володарем Кубка Америки (турнір в США). Серед нагород відомо лише, що він в СРСР був значкістом ГПО 1-го ступеню. |
До того ж наприкінці 1940 року, вже 5 грудня, у День Сталінської Конституції кияни побачили ще один, навпрочуд цікавий матч. Також з міжнародним присмаком. У Київ приїхала динамівська команда з зовсім недавно відібраних у Румунії Чернівців. Це місто тоді навіть довго не знали, як правильно назвати, і в пресі його величали і як Черновіци, і як Черновець. Але не в цьому справа. Тільки що зібрана наспіх команда “Динамо” цього невеликого, в той час, румунського містечка з, вибачте, “забутої Богом” Північної Буковини, програла одній з кращих команд СРСР – київському “Динамо” всього лише 0:1, при цьому гол кияни забили дивом, за три хвилини до кінця матчу. Ось вам і клас радянського футболу довоєнного періоду. А ми ще віримо в легенди про “непробивних воротарів”, “бомбардирів, що “ламали ударами штанги”, “віртуозів м’яча”… Ох, не хочеться називати прізвища так званих радянських “зірок” довоєнної пори. Складно переконати ветеранів в тому, що їм протягом більше п’ятдесяти років вішали “локшину на вуха” зі сторінок газет і журналів, з хриплих репродукторів. Нехай залишаються при своїй думці, а думку кожного, звісно, просто необхідно поважати. То як ви думаєте – з Чернівців когось до київського “Динамо” запросили? Звісно ж не забули, узяли самого кращого – Ромуальда Газду. Про нього, на жаль, є досить скупа інформація:
Газда Ромуальд-Маріан Владиславович – півзахисник, арбітр (зріст 172 см). Народився 24 січня 1915 р. у Відні (столиці Австро-Угорської імперії) – помер 22 грудня 1975 р. у Львові. Професія – інструктор фізкультури. У футбол почав грати 1928 р. в Чернівцях (тоді – Румунія), був навіть учасник міжнародної зустрічі в цьому місті з командою Німеччини. 1940 р. він вже був залучений до зформованої з кращих футболістів міста команди “Динамо”, а на початку 1941 року його перевели до “Динамо” Київ, але в матчах незавершеного чемпіонату СРСР він участі не встиг прийняти. Після війни у 1944-45 рр. грав у “Динамо” Львів, а у 1946-49 рр. у “Спартаку” Львів. В подальшому став відомим футбольним арбітром – суддею всесоюзної категорії (20.01.1962 р.), у матчах вищого ешелону СРСР був арбітром в полі у 8 матчах і арбітром на лінії (лайнсменом) у 11 матчах.
До того ж, як кажуть, “апетит приходить під час їжи” – на початку 1941 року ще двох кращих футболістів з Західної України кияни побачили у складі свого улюбленого “Динамо” – це львів’янина Тадеуша Єдинака та Івана Гурського з Дрогобича, яким теж не вдалося зіграти в жодному матчі, але деяка інформація збереглася й про них (надрукована в брошурі “Динамо” Київ” на 22-х стор., виданій 1941 р. видавництвом “Фізкультура і спорт” серед серії “Футбол. Команда майстрів”):
- Т.С.Єдинак – народився 1919 р. (зріст 172 см, вага 68 кг). Освіта – середня. У футбол почав грати 1935 р. у Львові в дитячій команді. 1937 р. грав в I-й команді. У 1939-40 рр. грав в “Спартаку” Львів.
- І.В.Гурський – народився 1920 р. (зріст 167 см, вага 68 кг). Освіта – середня. Професія – лаборант. Значкіст ГТО I ступеня. У футбол почав грати 1935 р. у Дрогобичі. У 1939-40 рр. грав в “Динамо” Дрогобич та за збірну Дрогобича й приймав участь у матчі проти команди Угорщини.
5 березня 1941 року динамівці виїхали на місяць-півтора до Одеси на традиційні тренувальні збори (фото команди у повному складі наведено нижче), де 6 квітня зустрічалися зі своїми одноклубниками з Одеси (3:1), а наступного дня з московським “Спартаком” (2:0). 13 квітня відбувся повторний матч зі спартаківцями, і знову кияни перемогли – 4:3. 22 квітня динамівці повернулися до Києва, але вже наступного дня виїхали до Сталінграду (нині – Волгоград, Росія) для проведення першого матчу в чемпіонаті СРСР 27 квітня з місцевим “Трактором”. Та через те, що Німеччина напала на Радянський Союз і друга світова війна прийшла на територію СРСР, динамівцям Києва вдалося зіграти лише 9 матчів (4 перемоги, 2 нічиї, 3 поразки), тобто 32% від усіх матчів, які необхідно було провести. У матчах цього незакінченого чемпіонату СРСР серед 16 гравців, що прийняли участь у матчах, були й наші “легіонери”: Олександр Скоцень (8 матчів, 2 голи) та Міхал Матиас (6 матчів, 2 голи).
Анатолій Коломієць
“Динамо” Київ на весняному тренувальному зборі в Одесі. 1941 р. (в першому ряду серед тих, хто сидить – четвертий зліва І.Гурський, а п’ятий – М.Матиас; крайній зліва, що пригнувся до другого ряду – О.Скоцень, а у третьому ряду, серед тих що стоять, передостанній Р.Газда)
Повний склад “Динамо” Київ 1941 р. (листівка-фотомонтаж – вид. “Укрфото” – Одеса)
Повний склад “Динамо Київ 1941 р. (фото зберегалося в Музеї спортивної слави в Києві):серед тих, що стоять зліва направо – перший – М.Матіас, другий – Т.Єдинак, шостий – Р.Газда, сьомий – І.Гурський і останній – О.Скоцень