То коли ж народилася збірна України з футболу ?
ava

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.Заставка - эмблема сб.УССР на футболкахІсторія створення збірної України, а саме збірної Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР) була несправедливо обійдена авторами багатьох публікацій з історії футболу України, безумовно, лише з єдиної причини  – відсутності у них інформації про цей період та необхідності проведення величезної роботи з пошуку цієї інформації. А це, звичайно, вимагало значних витрат часу на аналіз тих матеріалів, які можна було б по крупицям знайти в уже виданих книжках, брошурах і нарисах періодичної преси, а також на проведення дослідницької роботи в архівах країни. Саме тому всі автори друкованих видань не утрудняли себе турботами щодо приділення достатньої уваги цьому питанню й обмежувалися лише сучасним періодом, коли збірна України була створена вже 1992 року після здобуття незалежності держави Україна.

Прикро, але ніхто не спромігся навіть покопирсатися в періодичній пресі минулих часів або хоча б скористатися тим, що з’являлося інколи в газетах у вигляді спогадів футболістів і очевидців подій давно минулих днів.

Хоча, нажаль, треба звісно зазначити, що в газетах і журналах вже 60-80 років з’являлися іноді такі вигадки, що просто дивуєшся – як таке могли друкувати. Й усе це потім “знавцями” футболу приймалося за істину, і ніхто не замислювався над тим, що це все було “зроблено”, щоб на державному рівні під реальні дати не проводилися ювілейні урочистості на території України, та й зараз ламати ці вкорінені безглуздя ніхто щось зовсім не має бажання. Та, нічого не поробиш – це необхідно обов’язково робити. Хоча б в ім’я істини. Правда повинна узяти гору, в іншому випадку нам з брехні ніколи не видертися.

Те ж саме відбулося з історією створення та першими матчами збірної УРСР – гордості кожного шанувальника футболу України. Хоча брехні в ній не так вже й багато (більше просто замовчаного), але чого варті хоча б такі факти, як знеособлення в 20-ті роки цієї збірної та всілякі постійні “переклади стрілок” на збірну Харкова – в той час столиці УРСР. Нібито збірна України ніколи й не збиралася, бо у цьому нібито й не було потреби – навіщо збирати збірну республіки, коли вже була створена збірна СРСР і тільки в ній повинні були грати кращі з кращих. А ось збірні республік СРСР, виявляється, доцільно було створювати на рівні юнацького або, в крайньому випадку, молодіжного футболу. Та й то тільки з однією метою – пошуку молодих дарувань для збірних СРСР, а не визначення кращих серед республік. Для цього в численні турніри окрім збірної Російської РФСР вводилися не тільки збірні Москви та Ленінграду, а й, як правило, дві збірні команди СРСР. Перемоги на таких турнірах збірних команд республік усіма можливими способами приховувалися, й знайти більш-менш повну інформацію про них часто просто неможливо. Навіть на таких урочистостях спортивної майстерності, як Спартакіади народів СРСР, футбол вводили обережно, щоб, не дай Боже, не проявилася перевага якоїсь республіки над “старшим братом” – Російською РФСР, не кажучи вже про Москву. Спорткомітет і Федерація футболу СРСР чітко дотримувалися основного напрямку в ідеології партії “більшовиків” – ставити усілякі перешкоди появі хоча б іскорці націоналізму.

Те, про що піде мова далі, можливо, багатьом відкриє очі. Не виключено, що про деякі факти вони дізнаються вперше. Хочеться тільки відзначити, що все це – не придумано й абсолютно все підтверджено документами. Не виключено, що хтось з чимось буде не згоден. Запрошую всіх до дискусії, але тільки переконливо прошу в коментарях ваші аргументи і докази підтверджувати також тільки документально (преса тих років, копії архівних документів, тощо)

*  *  *

На початку 20-х років минулого століття, вже після завершення практично всіх військових дій на території колишньої Російської імперії, були на нетривалий час створені чотири нібито незалежні соціалістичні радянські республіки (Російська Федеративна, Українська, Білоруська і Закавказька Федеративна), які мали лише певні формальні ознаки державності тільки в структурі органів управління, але при єдиній військовій владі в Російській Соціалістичній Федеративній Радянській Республіці (така була перша назва цієї республіки аж до 1937 року, при абревіатурі – РСФРР).

Заплановане ще 1920 року Вищою Радою Фізичної Культури при Головному управлінні Всеобучу проведення Першої Всеросійської Олімпіади в Москві через фінансові труднощі було обмежене проведенням вже лише 1922 року такого собі невеличкого Всеросійського свята фізкультури. Програма цього свята чомусь передбачала проведення змагань тільки з легкої атлетики та футболу (визнаних згодом Всеросійською першістю – Примітка автора), але… з обов’язковим залученням усіх дев’яти підвідомчих Всевобучу військових округів, тобто й Українського (так званого Укркриму).

Яке відношення мала Українська Соціалістична Радянська Республіка (перша назва республіки до 1937 року, при абревіатурі – УСРР) до Російської федеративної республіки, складно уявити. Проте в ті роки мало хто мав чітке уявлення про існування самостійних країн-республік. Всі сприймали цей простір як єдину Росію, і не інакше. Тим більше що бойові дії, які проходили на цих територіях, координувалися єдиним центром – зі столиці РСФРР Москви. Мало того, вся ця територія була поділена центром управління на військові округи, а поділ чотирьох самостійних республік на губернії не мав аж ніякої під собою основи. І ось, таким чином, було прийнято рішення провести чемпіонат РСФРР із запрошенням взяти в ньому участь найсильніших команд з усіх військових округів, тобто і з інших республік (нині в більшій частині офіційних видань ці змагання іменуються не інакше як чемпіонатом РРФСР. – адже Радянського Союзу тоді ще не існувало – Примітка автора).

Звичайно, була надана вказівка до цього свята відповідно якнайкраще підготуватися, тому в УСРР було відразу заплановано в Харкові (у той час столиці республіки) провести  чергову вже другу Всеукраїнську Олімпіаду 12-20 серпня на спортмайданчику імені Спартака. В рамках цієї олімпіади був проведений і футбольний турнір, в якому взяло участь 8 збірних команд великих міст республіки. Цей турнір прийнято вважати другим чемпіонатом УРСР з футболу (перший був проведений тут же в Харкові роком раніше). Переможцем цього турніру знову стала збірна Харкова, яка у фіналі переграла збірну Одеси спочатку 1:0, а після прийняття протесту одеситів, і в повторному матчі – 2: 1. Назвемо склад збірної Харкова 1922 року: Романенко, Колотухін, Романтовський, Привалов, Варженінов, Капустін, Казаков, Кротов, Бем, Міщенко, Натаров, Шпаковський і Бандурін.

Ще до початку проведення цих змагань Центрвсевобучем Укркриму неодноразово піднімалося питання про те, хто ж повинен буде представляти Україну на Всеросійському святі, проведення якого готувалося? Пропонувалася відправка збірної команди України з футболу та для перевірки її складу в дії рекомендувалося проведення попередніх матчів на рівні збірних України та Росії. Проте в Москві зважитися на такий крок ніхто не посмів, тому конкретної відповіді не надійшло, а у проведенні матчів було відмовлено. Мало того, коли було запропоновано відправити до Москви переможця Всеукраїнської Олімпіади, то й на цю пропозицію ніхто чітко не відповів. В принципі, іншого й чекати не доводилося, оскільки організатори свята не володіли інформацією про те, хто з російських військових округів зможе представити хоча б якусь команду. До того ж було вже ясно, що присутність команди Петрограду не очікується. І це все, пробачте, не якісь припущення чи домисли. Про це свідчить інформація, викладена в першому номері, видаваної в цьому році в Харкові газети “Спортивный листок” за 12.08.1922 року в розділі “В последнюю минуту”, де зокрема писалося наступне: “…Все попытки Харькова устроить встречу сборных футбольных команд Украины и России или в крайнем случае сборной Харькова с Москвой – не приводят ни к чему – Москва отвечает категорическим отказом… “ (для переконливості тут представлено фото цитати з цієї статті – Примітка автора).

 

А ось що писав той же “Спортивный листок” (Харків) вже в №3 за 26.08.1922 року в тому ж розділі: “Только что получена телеграмма о розыгрыше в гор. Москве Первенства России по легкой атлетике и по футболу… Розыгрыш первенства России по футболу назначен с 11 по 17 сентября, и в нем участвуют лучшие команды: Москва, Петроград, Тверь, Харьков и другие. Возможно, командирование сборной команды Украины, состав которой пока еще не выяснен

…Участники состязаний обеспечиваются питанием и им предоставляется общежитие в Главной военной школе на Покровке, Введенский пер. №20″.

Зрештою, відділом всевобучу Українського військового округу було прийнято рішення до Москви спрямувати саме збірну Харкова, як чемпіона УСРР цього року. На жаль, з ряду причин в Москву не змогли виїхати лідери збірної Харкова – Кротов, Привалов, Міщенко та Романтовский.

Є натяки на те, що була думка приєднати до них кращих одеситів. Наприклад, журнал “Известия спорта” (Москва) у №8 за 03.09.1922 року писав: “…К сожалению, под маркой Украины принужден был выступать Харьков, так как игроки Одессы до матча “не под’ехали…”. Деякі сучасні спеціалісти футболу, зокрема А.Франков (український щотижневик “Футбол”) вважають, що все це сталося, скоріш за все, з матеріальних міркувань, адже “…Из Харькова было куда ближе и дешевле снарядить теплушку в столицу России”.

Питання про саме формування якоїсь окремої команди – збірної УСРР в той час не ставилося і не розглядалося. Однак у багатьох друкованих виданнях того часу, в тому числі й українських, збірну Харкова іменували і як “команда УСРР”, і як “команда Українського військового округу” иа навіть “команда України”. Пов’язано це було з тим, що волею долі цій команді довелося двічі зустрічатися з командою чи то Казані, чи то Поволжя, а вірніше Приволзького військового округу.

З самого початку до участі в цих змаганнях були запрошені збірні військових округів, хоча однозначно розумілося, що це будуть збірні міст дислокації цих округів. Однак прибуло їх до Москви не так багато. До дня відкриття крім москвичів в наявності були збірні команди Харкова, Твері, Казані, Калуги і Кронштадту (як збірна Балтфлоту).

Перший матч чемпіонату було проведено 9 вересня, а вже 12 вересня вступила в боротьбу збірна Харкова, яка обіграла збірну Казані з рахунком 2:1. До речі, до складу збірної Казані входило кілька прибулих до Москви гравців Саратова, Самари і Симбірська, тобто фактично приїхала збірна Поволжя, але в матчі зі збірною Харкова грали мабуть все ж тільки казанські футболісти. Всі очікували приїзду ще ряду команд з інших міст і військових округів. Але приїхала тільки збірна команда Пермі (як представник Уральського військового округу) і ніхто більше з’являтися не збирався. Тоді терміново вирішили вже проведені до 13 вересня три матчі оголосити товариськими і до загального заліку їх не включати, а розіграти першість за олімпійською системою між збірними командами п’яти військових округів: Московського, Українського, Приволзького, Петроградського і Уральського. Відмова Петрограда взяти участь у змаганнях полегшила питання сітки проведення чемпіонату, і він почався відразу з півфіналів. Ніхто й не задавався питанням, чи залучені команди практично представляли з себе саме збірні округів чи лише збірні міст, бо тут в кращому випадку були чемпіони цих округів. Зверніть увагу, що переможцем цієї першості визначалася не команда міста, а команда округу. Але ж всім добре відомо, що абсолютно вся територія УСРР в кордонах 1922 року входила в Український військовий округ. Таким чином, збірна команда Харкова вже не тільки носила назву збірної Українського військового округу, а й, природно, уособлювалася зі збірною командою Української Соціалістичної Радянської Республіки. До того ж в подальшому в друкованих виданнях цю команду частенько іменували взагалі збірною України, зокрема в довіднику “Москва футбольная. Люди, события, факты” (автор-упорядник А.В.Савін), виданому “Терра-Спорт” 2000 р., на 560 стор.

Волею жереба через два дні 14 вересня саме збірна Приволзького військового округу стала першим суперником збірної Українського військового округу у заново розіграному чемпіонаті РСФРР 1922 року. До речі, керівництво Приволзького округу на цей раз готувалося виставити на турнір саме збірну Поволжя, в якій грали б футболісти не тільки Казані, але і Саратова, і Самари, і схоже це було здійснено. Дивно, але і цей матч харків’яни виграли з тим же рахунком – 2:1, щоправда, в додатковий час. Інформацію про цей матч, вдалося встановити лише шляхом проведення аналізу всіх знайдених друкованих видань та документів. Відомий склад збірної Харкова: Романенко – Казаков (або Вінников?), Лазуненко – Капустін (капітан), Варженінов, Алфьоров – Левін, Натаров, Шпаковський, Бем, Бізяєв. Голи у харків’ян забили Казаков та Бем.

Другим матчем збірної Українського військового округу (Харкова) в цьому змаганні був значно пізніше кваліфікований як фінал першості РСФРР 1922 року, був матч зі збірною Московського військового округу (Москви), в якому українська команда, як не сумно, зазнав нищівної поразки – 0:8. Збірна Харкова виступала у тому ж складі. Три перших голи забив Канунніков, а далі, як кажуть, забивали всі, хто хотів. Чому так склався матч, в чому справжні причини такої непередбаченої поразки, зараз складно судити, Хоча, якщо аналізувати ситуацію, то без певного “натиску” згори тут ніяк не могло обійтися. Адже в першому змаганні такого рівня, яке всіма сприймалося як чемпіонат Росії, віддати пальму першості команді, яка ніякого відношення в той час до Росії не мала і представляла самостійну республіку, виглядало б з політичної точки зору досить дивним явищем. Українські футболісти це прекрасно розуміли, до того ж найбільш нетямущим з них це напевно “пояснили”, і вони вийшли на цей матч абсолютно без всякого бажання до опору, а про бажання перемогти у них і думки не було.

На цьому чемпіонат і закінчився. Збірна Українського військового округу, а точніше все ж збірна Харкова, стала віце-чемпіоном незрозуміло якої країни (адже до РСФРР вона аж ніяк не мала ніякого відношення). Шкода, звичайно, що на пам’ять про цей чемпіонат не залишилося ані грамот, ані медалей (їх після матчу не вручали, а просто привітали москвичів з перемогою).

Однак, уявіть собі, незважаючи на таку нищівну поразку від збірної Москви, харків’ян відразу після цього турніру запросили до Петрограду (там, безумовно, чудово розуміли “політичне забарвлення” цієї поразки), де ті провели два матчі, останнім з яких був матч зі збірною Петрограда. Вони його також програли, щоправда, з куди більш скромним рахунком – 3:5.

Як бачите самі, якщо підійти юридично до цих матчів, то зазначена в більшості документів збірна Українського військового округу в ті роки була, без всякого сумніву, збірною Української СРР. Однак, і ми це прекрасно знаємо, що така збірна офіційно тоді не була створена і у вищевказаних змаганнях фактично брала участь саме збірна міста Харкова – переможниця Всеукраїнської Олімпіади 1922 року. Думаю, що всі прекрасно розуміють – говорити про ці матчах, як про перші матчі збірної України, просто не слід.

*  *  *

Після створення СРСР або Радянського Союзу (за радянською пропагандою 30 грудня 1922 року, а насправді лише 13 липня 1923 року – Примітка автора),  за керівництво розвитком фізкультури і спорту досить різко загострилася боротьба між Всевобучем і комсомолом (ЦК КСМ). Та й взагалі дуже скоро необхідність у Всевобучу відпала. Однак, саме Всевобучем 1923 року було заплановане чергове “грандіозне” Свято фізкультури в Москві, і робота з його впровадження вже просто “кипіла”. Насамперед, було вирішено врахувати помилки минулого року і будь за що звільнитися від збірних команд, які уособлювали інші республіки, адже мова все ще йшла про друге Всеросійське свято фізкультури. Харків’яни відразу про це були сповіщені і надій на чергову поїздку до Москви не мали.

А в червні 1923 року декретом Всеросійського Центрального Виконавчого Комітету (ВЦВК) Вища рада фізичної культури при Всевобучі була передана до самого ВЦВК. Відповідно і в УСРР 4 жовтня цього року з метою об’єднання всіх спортивних організацій України, поліпшення керівництва та контролю над фізичною культурою, постановою ВУЦВК було створено Вищу Раду фізичної культури України (ВРФКУ), яка почала працювати в Харкові з січня 1924 року. Його президію очолив секретар ВУЦВК Панас Іванович Буценко. При ВРФКУ були відразу створені керівні організації місцевих рад при губвиконкомах, які одразу ж охрестили “губсофіками”.

Незважаючи на те, що організатори другого Свята фізкультури в Москві від влади були відсторонені, новий ВРФК вже при ВЦВК СРСР не наважився згорнути цей захід, але він залишався все ж лише в масштабах РСФРР, а не щойно створеного СРСР, у якому і без цього свята турбот вистачало . Однак ВРФК на цей раз не ризикнув запросити на свято навіть просто збірну Харкова, не кажучи вже про збірну УСРР. До того ж фінансовими питаннями Народний комісаріат у військових справах не займався, і необхідно було знайти інше відомство, на яке покласти всі майбутні витрати. Довго його не шукали – узяли відразу наступне за військовим відомством за фінансовими можливостями залізничне відомство (Наркомат шляхів сполучень). Однак ті, звичайно, гроші рахувати вміли, адже не дарма ж їх завжди у всі часи величали “державою в державі”, і ділитися своїми “кревними” з іншими відомствами не збиралися, тому й провели це свято фізкультури в першу чергу для своїх власних команд – збірних підвладних цього наркомату залізниць. Від України була запрошена столична команда Південної залізниці. Дивує тільки одне, як, знаючи всі ці обставини, можна було через деякий час назвати це змагання залізничників першим чемпіонатом СРСР серед збірних команд міст і республік? Мабуть, дуже вже хотілося в Москві бачити першим чемпіоном в СРСР свою рідну збірну Москви, а не переможця названого другим чемпіонату СРСР – збірну України. Ось на таких, здавалося б, дрібних неточностях, недомовках і вигадках, а насправді явній та нахабній брехні й будувалася вся історія футболу в СРСР з перших ж її кроків. Іноді просто дивуєшся, знайомлячись з такими методами обдурювання радянських шанувальників футболу, які з жорстким імперським цинізмом застосовувалися вищими спортивними органами Країни Рад. Але ж саме такі методи й привели до нагнітання в “совку” просто досить неприхованої ненависті до столичних московських команд з боку вболівальників з інших міст і республік, до повсюдного протиборства з ними, як кажуть, “не на життя, а на смерть”, яким завжди були насичені матчі з цими командами. Хоча багато що, звичайно, приховувалося й засобам масової інформації відверто заборонялося висвітлювати.

Приділяти увагу матчам чемпіонату СРСР серед команд залізничників, чесно кажучи, зовсім не хочеться. Хіба що треба нагадати, що у фіналі знову, ну треба ж такому статися, зустрілися москвичі з харків’янами. Виграли, звичайно, москвичі – 3:0 і стали, уявіть собі, першими чемпіонами усього Радянського Союзу. Та й ще мало хто знає, що цей матч тривав… усього лише 26 хвилин, так як, начебто, команда Південної залізниці покинула поле через незгоду з діями судді, до речі, москвича (!?). Ще в одному шанованому усіма виданні можна знайти фразу “харківські футболісти залишили поле, мотивуючи це грубою грою суперника” і…  все. Більше ніде жодного слова. Як було насправді – ніхто не знає і напевно вже не дізнається ніколи. Хоча можна тільки здогадуватися, як з перших же хвилин матчу виконувалася беззаперечна вказівка ВРФК перемогти у що б то не стало. Видно полюбовно, як роком раніше, з “хохлами” домовитися цього разу не вдалося. До того ж, щоб згодом ні в кого вже не було ні найменшого бажання протистояти столиці, для науки іншим “розумникам” харківську команду Південної залізниці…  дискваліфікували аж на два роки. Більше про таку команду в СРСР ніхто ніколи й не чув. Ось так було визначено першого чемпіона СРСР. Так і хочеться сказати – “питання для роздумів” !!!

*  *  *

1924 року скрізь в СРСР було намічено проведення змагань чергового Всесоюзного свята фізкультури. Деякі видання в наступні роки іменували ці змагання Всесоюзною Спартакіадою, але це не так, бо слово “спартакіада” в цьому році лише з’явилося у вживанні спортсменів лише Ленінграду (так з січня 1924 р. вже іменували Петроград – Примітка автора), де місцеві гуртки фізкультури, які носили назву “Спартак” (ніякого відношення до ДСТ “Спартак” вони не мали, бо це товариство було створене лише 1935 р. – Примітка автора), провели змагання з деяких видів спорту. Та й в столиці України Харкові з’явилися спортивні гуртки імені легендарного ватажка повстання рабів Древнього Риму Спартака та ще й один з спортмайданчиків міста отримав його ім’я. Як бачите, більшовики тільки тоді раптом вирішили не поступатися в оригінальності і винахідливості оточуючого їх ворожого світу буржуазії, і на противагу Олімпійським іграм, що на той час проводилися у Парижі (організовані на честь Олімпіад Стародавній Греції), вирішили проводити Спартакіади на честь саме Спартака.  Розумно! Нічого не скажеш. Головне оригінально й не так як у проклятих буржуїв. Однак рішення про проведення першої Всесоюзної Спартакіади було прийняте лише 1926 року й її запланували на 1928 рік.

Фінальні змагання Всесоюзного свята фізкультури планувалося провести в Москві за участю збірних республік, що входили до СРСР. Спочатку програмою проведення цих змагань з метою ефективного створення збірних команд республік передбачалося проведення попередніх змагань у всіх регіонах РСФРР (фактично першість РСФРР), а також в союзних республіках УСРР, БСРР та ЗСФРР. У першості РСФРР в окремій групі мали бути проведені змагання між збірними автономних республік і областей Сходу. Чомусь у цій групі не знайшлося місця збірній Кримської АСРР, і її включили в змагання по району Півдня, де вона повинна була битися… зі збірною УСРР. Для чого? Просто ніхто навіть і не припускав, що збірна УСРР може програти збірній Криму. Коротше, організатори замішали все так, що розібратися практично в структурі попередніх змагань було неможливо, до того ж програма ця змінювалася майже щодня.

Таким чином, ясно, що збірну України в республіці просто вимушені були сформувати, а не комусь раптом захотілося її створити. Цього вимагали умови участі у фіналі Всесоюзного свята фізичної культури, адже на ньому передбачалося дати можливість кожній республіці захищати свою честь збірною командою республіки. І ці умови були чітко доведені до керівництва спортом в УСРР.

Самі розумієте, ВРФКУ відразу ж дала вказівку готувати збірну УСРР. І вже в квітні 1924 року був умовно навіть визначений основний склад цієї збірної, в який були включені: Борис Войтенко (Миколаїв) – Петро Роман (Одеса), Володимир Грушин (Миколаїв) – Василь Котов (Одеса), Володимир Фомін (Харків), Іван Привалов (Харків) – Арон Коген (Одеса), Олександр Шпаковський (Харків), Іван Натаров (Харків), Микола Кротов (Харків), Валентин Прокоф’єв (Одеса). Саме так виглядав перший склад збірної УСРР першого скликання. І кращі футболісти з Одеси та Миколаєва були запрошені до Харкова на збори та для випробування складу збірної.

 Тут слід особливо відзначити, що за чотири місяці до фінальних змагань свята фізкультури, а саме до першотравневих свят, очікувався приїзд в СРСР збірної команди Робітничого спортивного союзу Німеччини у відповідь на минулорічний візит збірної РСФРР до Німеччини. Почалися встановлюватися нормальні взаємини між країнами. Один з матчів цієї збірної планували провести 4 травня в Харкові. Щоб не “впасти обличчям в бруд” тим, кому належало вперше в історії українського футболу помірятися силами з німцями, необхідно було перевірити завчасно свої можливості. Вже 13 квітня в місті було проведено контрольний матч між першою і другою збірною Харкова. Перша збірна з великим рахунком виграла цей матч – 6:0. До того ж 15 квітня матч повторили, здебільшого для того, щоб краще награти склад першої збірної. Знову перемога – 5:1.

Здавалося б, до бою все було готово. Квитки на вже відомий нам спортмайданчик ім. Спартака на цей матч, звичайно, всі були давно розпродані. Однак, і це в ті часи було звичайним явищем, виявилося, що уряд Німеччини через ускладнення дипломатичних відносин з СРСР відмовив своїм футболістам у візах. Та псувати для любителів футболу свято – це було не в правилах керівників з когорти “славних” більшовиків – “вірних ленінців”. Просто необхідно було зацікавити глядачів не менш захоплюючим матчем і ніяких проблем.

Ось саме тоді комусь із керівництва й прийшла в голову чудова думка, як знайти вихід із становища. Харківській губернській Раді фізичної культури, очолюваної на той час енергійним і вимогливим В.Конотопом, було запропоновано провести матч збірної Харкова, уявіть собі, зі збірною усієї республіки, до того ж, звичайно, в купі з кращими представниками Харкова. Звичайно, ця ідея відразу настільки всім сподобалася і припала до душі, що негайно було вжито практично всі доступні на ті часи заходи для її здійснення.

Безумовно, бажання перевірити силу збірної Харкова на збірних командах інших українських футбольних центрів того часу і в першу чергу на збірних Одеси та Миколаєва було завжди актуальним, проте битися зі збірною командою футболістів з різних міст України – це було в новинку. До того ж довго роздумувати не довелося, адже в місті в цей час були зібрані гравці з Одеси та Миколаєва, визначені до складу саме збірної УСРР. Тому, нічого кращого не залишалося, як провести матч збірної Харкова зі збірною УСРР.

І ось 4 травня 1924 року вперше сформована збірна УСРР і отримала перше у своїй історії “бойове хрещення” в матчі зі збірною Харкова на полі кращого в той час в столиці України спортмайданчика ім. Спартака при переповнених трибунах. Ця дата і є датою створення збірної України з футболу, нехай і не всієї в нинішніх кордонах, але все ж більшої її частини, яка носила в той час назву Української Соціалістичної Радянської Республіки у складі СРСР.

Таким чином, у збірної України виявляється є дві дати її народження: перша – дата проведення її першого матчу, друга – дата першого матчу збірної вже незалежної держави Україна. На жаль, в наших футбольних колах знають і шанують тільки другу дату народження збірної України, однак історію все ж необхідно знати, і так просто забути про славне минуле головної команди Української республіки у складі СРСР просто непорядно і цього допускати не можна. Нам ніколи не пробачать цього ні наші майбутні майстри футболу, ні ветерани, які захищали честь українського футболу й багатьох з яких вже давно немає з нами. В ім’я пам’яті про них ми не маємо права скидати з рахунків жодного матчу, який був проведений на рівні збірних команд нашої славної Вітчизни!

Матч першого бойового хрещення насправді збірної Української республіки виявився цікавим, хоча збірна виглядала явно не досить зіграною. Ініціативу з перших хвилин захопили гравці збірної Харкова, забивши вже на 11-й і 15-й хвилинах два голи у ворота Войтенко силами Ситцевого та Алфьорова. Але вже на 28-й хвилині “збірник”, харків’янин Натаров ударом головою сквитав одного м’яча. Гра вирівнялася, але раптом воротар Войтенко з Миколаєва, який кинувся на відбір м’яча в ноги нападаючому харків’ян Казакову, отримав важку травму (вивих плеча) і змушений був залишити поле. У ворота став нападаючий Кротов і стояв досить надійно, так що харків’янам лише з пенальті вдалося забити йому гол. У перерві високе керівництво, порадившись, дозволило провести заміну травмованого голкіпера, і у ворота збірної став ще один харків’янин Рукавіцин (так як запасного воротаря з іншого міста не було), а Кротов повернувся на своє місце. Незважаючи на те, що збірна України у другому таймі заграла значно сильніше, однак лише на 52-й хвилині Шпаковський скорочує розрив у рахунку – 2: 3. Більшого суперники в цьому матчі зробити так і не спромоглися.

 Завдяки звіту, опублікованому в газеті “Красный Николаев” №999 за 9.05.1924 р., є можливість надати читачеві хоча й неповний, але все ж таки протокол цього першого хоча й неофіційного матчу збірної України:

 

Протокол матчу №1:

Збірна ХарковаЗбірна УСРР  – 3:2 (3:1)

4 травня 1924 р.  м. Харків.  Спортмайданчик  ім.  Спартака.  Контрольний матч.  Понад 8 000 гляд.

Судді: …  …

Харків: Норов – Роментовський, К.Фомін – Ус, Капустін, Ванніков – Костиков, Ситцевий, Міщенко, Алфьоров, Казаков.

УСРР: Войтенко (Кротов, наприкінці 1-го тайму, Рукавіцин, з 46 хв.) - Роман, В.Грушин – Котов, В.Фомін, Привалов – А.Коген, Шпаковський, Натаров, Кротов, Прокоф’єв.

Голи:  1:0 – Ситцевий (11 хв.), 2:0 – Алфьоров (15 хв.), 2:1 – Натаров (28 хв.), 3:1 – ……(1-й тайм, пен.), 3:2 – Шпаковський (52 хв.).

При рахунку 2:1 воротар збірної УСРР Войтенко незадовго до перерви пошкодив руку й покинув поле, а замість нього в воротах до кінця 1-го тайму відстояв Кротов і пропустив гол з пенальті.

 

Отже, перша гра створеної збірної і перша її поразка. Відомий повний склад збірної України в цьому матчі, в який входили: 6 харків’ян – Рукавіцин, Володимир Фомін, Іван Привалов, Олександр Шпаковський, Іван Натаров і Микола Кротов; чотири одесита – Петро Роман, Василь Котов, Арон Коген і Валентин Прокоф’єв і два миколаївця – Борис Войтенко та Володимир Грушин. Відомий і гравець збірної України, який забив перший гол в її історії – харків’янин Іван Натаров.

Розчарування після матчу ні в кого не було, тим більше, що відразу ж було прийнято рішення провести 10 травня ще один матч, давши збірної можливість хоча б трохи зігратися. Другий матч був більш успішним для збірної – нічия 0:0. Захисні лінії були на висоті. Обидва змістовних поєдинка найсильніших в республіці футболістів, безумовно, просто не могли не порадувати харківського вимогливого глядача. На жаль, відсутність інформації про другий матч в засобах масової інформації не дозволила сформувати хоча б орієнтовний протокол цього матчу.

До того ж ці два матчі до офіційних віднести складно, та й навряд чи потрібно, хоча б з тієї причини, що грали свої зі своїми. Це були чисто контрольні, тренувальні поєдинки на рівні начебто першої збірної з другою.

Серйозних висновків ніхто не робив, й іногородні гравці роз’їхалися по домівках. А коли 10 червня приїхала до Харкова команда Фінської робочого спортивного союзу (ТУЛ) і переконливо в першому матчі переграла другу збірну Харкова – 2:0, то збирати знову збірну України ніхто не захотів. Вирішили, що впораються і своїми силами. І дійсно, 13 червня перша збірна Харкова засмутила фінів, обігравши їх “на суху” – 3:0.

У цей час в СРСР панував самий, як то кажуть, футбольний бум, що створював атмосферу підвищеної нервозності навколо матчів Всесоюзного свята фізкультури 1924 року – фактично й за великим рахунком першого справжнього чемпіонату СРСР. Усі ж розуміли, що матчі торішнього свята фізкультури на рівні команд залізничників числити чемпіонатом цієї країни просто смішно. Інша справа – першість серед збірних союзних республік. Звичайно, в першу чергу пристрасті так розгорілися саме через остаточне рішення Вищої Ради фізичної культури України (ВРФКУ) за вказівкою з Москви направити на футбольний турнір свята фізкультури не команду – чемпіона республіки, а саме збірну УСРР. Ця збірна фактично, як ми бачимо, була створена й вже випробувана, однак, звичайно, за кожне місце в її лавах тривали постійні суперечки. Практично всі провідні команди готували до поєдинків на всесоюзній арені своїх кращих представників. Однак першість УСРР, проведене в Харкові, пройшла відносно спокійно. Збірна столиці УСРР з мінімальною перевагою в черговий раз стала чемпіоном УСРР, перемігши з рахунком 1:0 збірну Одеси.

Ось тут-то і почалося головне – вже друге протягом сезону комплектування збірної УСРР. І це друге формування збірної однозначно підтверджує необхідність поїздки в Москву саме збірної республіки, а не кращої команди України, як про це любителям футболу “морочили голови” практично всі друковані видання часів Радянського Союзу. Інакше, навіщо цю збірну тоді так посилено створювали? Для яких ще цілей?

Під пильним оком ВРФКУ його спортивно-технічний комітет (СТК), в якому, до речі, не було жодного футболіста, прагнучи бути гранично об’єктивним, не врахував, що принципи простого арифметичного додавання навіть найкращих гравців у єдиний ансамбль прийнятні тільки в тому випадку, якщо цьому колективу буде надана можливість зігратися при проведенні зустрічей з серйозними суперниками.

СТК включив до збірної дійсно самих, здавалося б, яскравих за підсумками першості УСРР гравців. Представляємо вашій увазі основний склад збірної УРСР, затверджений СТК ВРФК: Федір Димов (Миколаїв) – Антон Жук (Одеса), Микола Кротов (Харків) – Іван Привалов (Харків), Володимир Фомін (Харків), Володимир Грушин (Миколаїв) – Федір Кондратенко (Миколаїв), Олександр Шпаковський (Харків), Іван Натаров (Харків), Яків Алфьоров (Харків) і Валентин Прокоф’єв (Одеса).

Досить велику кількість гравців було визначено і в запас: харків’яни Роман Норов, Микола Капустін та Адам Бем; одесити Василь Котов і Тимофій (насправді Іустин, а частіше Пусик) Коваль; а також Григорій Полегенький (запасний на всі місця) з Миколаєва та Михайло Навольнєв з Сталіно (таку назву вже отримала Юзівка ​​з квітня 1923 р. – Примітка автора). Затверджена була і друга збірна УСРР, кістяк якої теж склали шестеро харків’ян, а також відомо, що до неї входив і миколаївець Ассір Гальперін.

Проте зараз нам доведеться знову повернутися до суті питання, а саме до того: хто мав їхати в Москву на фінальні змагання Всесоюзного свята фізкультури 1924 року?

По сітці змагання з футболу в рамках цього свята на попередньому етапі для визначення учасника фінальних поєдинків у Москві збірна УСРР повинна була зустрітися в матчі зі збірною Кримської АСРР, що входила в ті роки до складу РСФРР. Цей матч був запланований через територіальне розташування Криму на півдні СРСР, і збірній цієї автономної республіки було зручніше зустрітися з сусідами. До того ж всі прекрасно знали результат цього матчу. Але вже на одному з етапів удосконалення схеми змагань остаточно було визначено, що до Москви повинні будуть приїхати тільки представники Російської СФРР, Української СРР, Білоруської СРР і Закавказької СФРР, тобто автоматично матч між збірними УСРР і Кримської АСРР скасовувався, як абсурдний. Однак повідомити про це всіх учасників організатори свята фізкультури не спромоглися.

Тільки у Закавказзя не виникло жодних проблем, і вони прислали до Москви збірну ЗСФРР, тим більше, що чемпіона ЗСФРР не було визначено – збірні Тифлісу, Батумі та Баку набрали однакову кількість очок (по одній перемозі) і збірна ЗСФРР була скомплектована з кращих гравців цих команд. Білорусія взагалі не збиралася брати участь у фінальному турнірі. А в Україні до останнього часу все ще створювали збірну.

І ось в цей час до Харкова приїхала збірна Кримської АСРР і зажадала зустрічі зі збірною УСРР для визначення учасника фінальних змагань. Крим серйозно півроку готувався до цього матчу, створив чудову команду на базі збірної Севастополя. Однак, дізнавшись, що їхній приїзд фактично марний, кримчани запропонували хоча б провести товариський матч з тільки що сформованою збірною УСРР. Звичайно, вони явно налаштувалися “грюкнути дверима”, і, уявіть собі, це їм вдалося. Матч відбувся 23 серпня на харківському стадіоні “Красный железнодорожник”. Грали кримчани з величезним натхненням і забили у ворота збірної України, яка безуспішно постійно атакувала, три м’ячі вже в першому таймі.

Гравці збірної УСРР мабуть розуміли настрій кримських футболістів і явно будували свою гру як звичайне тренування – без досягнення результату. На поле замість травмованих Жука і Алфьорова вийшли з числа резервістів одесити Котов і Арон Коген. Глядачі цього взагалі не знали і абсолютно нічого не зрозуміли. Вони чекали перемоги, і їх розчарування було виражено в їхній поведінці – постійний свист приголомшував граючих.

Враховуючи, що матч зі збірною Криму – це не матч між своїми футболістами, і маючи фотографію збірної України на цьому матчі, можна скомпонувати протокол цього матчу. Хоча, звичайно, вважати цей матч офіційним, звичайно, не варто, адже для українських футболістів він був несподіваним, до нього вони не готувалися й провели його як просте чергове тренування.

 

Протокол матчу:

           Збірна Української СРР  –

                              Збірна Кримської АСРР (РСФРР)  - 0:3 (0:3)

23 серпня 1924 р.  м. Харків.  Стадіон “Червоний залізничник”.  Товариський матч. 

Судді: … …?

УСРР: Димов - Котов, В.Грушин – Кондратенко, В.Фомін, Привалов – А.Коген, Шпаковський, Натаров, Кротов, Прокоф‘єв.

Кримська АСРР: …… …… … … ……  (збірна Севастополя)

Голи:  0:1 – …, 0:2 – …, 0:3 – … (усі в 1-му таймі)

 

А вже наступного дня 24 серпня, незрозуміло з яких міркувань, збірна УРСР у своєму бойовому складі зустрілася на спортмайданчику ім. Спартака ще раз зі збірною Харкова і, як не дивно, виграла, хоча і з великими труднощами та з мінімальним рахунком – 1:0. Цей єдиний м’яч був забитий на початку другого тайму. Відомо, що в цьому матчі за збірну України грало 6 харків’ян, 2 одесита і 3 миколаївця. До речі, судив цей матч миколаївський арбітр Іван Миронов (це перший відомий арбітр, який судив матчі збірної України). На жаль, протокол цього матчу з-за недоліку інформації складати недоцільно, бо він би виглядав зовсім незаповненим.

Ось така історія створення збірної України та її перших кроків. І від фактів не втекти й їх замовчувати безглуздо. До того ж якщо все це має документальне підтвердження. 

 

 

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *