З чого ж саме розпочалося створення легенди про “матч смерті” в Києві ?
1.Фрагмент памятника

 

Та почнемо все згідно хронології подій. У Києві після його визволення радянськими військами залишалося досить багато футболістів, які 1942 року приймали участь в матчах в окупованому місті з командами окупантів і які не заплямували себе службою в поліції та не були агентами гестапо. Першою в визволенному місті ще на початку січня 1944 року почала відтворюватися футбольна команда при ФСТ “Динамо”. У газетах вже сповіщалося про початок тренувань спортсменів на стадіоні “Динамо”. Одними з перших до цієї команди були запрошені й п’ятеро з учасників матчів з окупантами: динамівці Михайло Свиридовський, Макар Гончаренко та Михайло Мельник, а також залізничники Володимир Балакін і Василь Сухарєв.

2.Борщаговский.Матч смерти-18.09.46 СП

Перша поява словосполучення “матч смерті” в пресі (київська газета “Сталинское племя” під такою назвою 1946 р. публікувала кіносценарій О.Борщагівського)

А вже в середині квітня була відновлена спортивна робота в Будинку Червоної Армії (БЧА) та ДСТ “Спартак”, “Локомотив” і “Трудові резерви”. Особливо плідно крім “Динамо” запрацювало спортивне товариство “Спартак”, де вже до кінця квітня була створена футбольна команда, тренувати яку запросили колишнього динамівця, зверніть увагу, навіть учасника матчів в окупованому Києві Федора Івановича Тютчева. Тобто вже в цей час хвиля репресій щодо громадян, які під час окупації працювали десь на підприємствах чи організаціях, дещо почала вщухати.

До речі, одразу після війни вже 1944 року команді “Динамо” в Києві знову приділяв багато уваги вже знайомий нам Т.А.Строкач (з 1946 р. – вже Нарком внутрішніх справ УРСР), вже відомий нам своїми позитивними починаннями щодо команди майстрів київського “Динамо” ще в довоєнний період. У відношенні київських футболістів саме Т.А.Строкач надав вказівку припинити розслідування багатьох справ в компетентних органах щодо участі футболістів у матчах з командами окупаційних військ у Києві 1942 року й покласти ці справи “під сукно”.  Ось чому в архівах КДБ зараз є протоколи допитів тільки деяких учасників матчів в окупованому місті, які були проведені не одразу після визволення міста, а вже через два-три роки.

Щоб розставити усі точки над “і”, потрібно читача все ж таки ознайомити з долею тих київських футболістів, які попали в коловорот подій цієї страшної війни.

У воєнні роки служили в армії та пройшли усі складності бойових дій на полях боїв Глазков, Гребер и К.Фомін, пав смертю хоробрих Й.Качкин.

Краща доля чекала тих, хто заявив себе, як футболіст, у військових училищах і частинах тилу. Вони продовжували грати в футбол, тим самим, піднімаючи бойовий дух новобранців, які готувалися до оборони, та бійців, які залічували рани:

- А.Ідзковський грав у “Динамо” Казань;

- П.Лайко – у “Динамо” Іваново;

- М.Махиня в Казані, а потім у “Динамо” Москва; 

- К.Щегоцький грав спочатку в Казані, а потім у “Динамо” Ташкент, де тренером був М.П.Бутусов. 

- Й.Ліфшиць грав у “Динамо” Алма-Ата, де тренером бул М.Ф.Печений;

- П.Віньковатов спочатку грав у “Динамо” Харків, потім пережив окупацію цього міста;

- Б.Афанасьєв грав у ЦБЧА Москва, де до нього приєднався В.Шиловський, який до цього грав за команду піхотного училища міста Володимира.

Слід відмітити, що весною 1942 року в окупованому Харкові був розстріляний фашистами В.В.Фомін, один з тренерів “Динамо” Київ довоєнного періоду (його начебто звинуватили в переховуванні єврея, але це окрема історія). А вже наприкінці війни загинув на фронті М.Волін, один з кращих гравців довоєнного “Динамо” 1936 року. Також загинули під час війни Койфман, Дишкант, Й.Рейнгольд, Трофимов, інвалідом з війни прийшов Володимир Онищенко.

Доля київських “легіонерів” з Західної України склалася теж непросто. Скоцень, Матіас і Газда, які одночасно повернулися до Львову, одразу включилися в футбольні змагання. Скоцень і Газда грали за команду українського спортивного товариства “Україна” у 1941-42 роки, як з німецькими командами, так і в Українській футбольній лізі. 1943 року Скоцень був тренером “Довбуша” Коломия, а потім “Лемко” Сянки. У липні 1944 року він переїхав до Словаччини, де в місті Жиліна грав за команду майстрів спортклубу цього міста у вищому ешелоні. Матіас грав у польських командах Львова, а весною 1944 року в складі збірної Львова грав із збірною німецьких воєнних частин Львова. Львів’яни виграли 4:1. А вже перед визволенням Львова Червоною Армією він виїхав до Польщі, грав у “Полонії” Битом, потім тренував цю команду, а в 1952 році навіть був тренером збірної Польщі.

Та повернемось до Києва 1944 року. Відоме фото команди “Динамо” Київ 1944 року, на якому зображені й учасники матчів в окупованому місті. У першому післявоєнному матчі динамівців Києва 2 травня на стадіоні “Динамо”, в якому вони зустрілися з московським “Спартаком”, грали не тільки Василь Сухарєв та Володимир Балакін, а ще й А.Портнов, саме той що грав в окупованому Києві за київську команду “Спорт”, яка була філією “Руху”, і який очевидно непогано себе зарекомендував своєю грою під час окупації, що й його запросили до “Динамо”, де тоді досвідчених футболістів явно було в обмаль. І підключення Портнова було доцільним, бо саме він забив гол, який дозволив динамівцям зіграти в цьому матчі унічию – 1:1.

21 травня динамівці Києва в Харкові зустрілися з місцевим “Локомотивом”. У цьому матчі окрім вказаних вище трьох гравців вже грали й Михайло Свиридовський та Макар Гончаренко. На цей раз кияни перемогли й єдиний гол забив знову той самий Портнов. Виходить не дарма його запросили до “Динамо”. Та в ті часи так просто нічого не забувалося, тому, напевно, його кар’єра динамівця дуже скоро закінчилася. Відомо що й в ще одному товариському матчі в Києві з одеським “Динамо”, який кияни виграли з рахунком 6:1, грали Сухарєв, В.Балакін і Гончаренко. Цікаво, що ворота одеситів захищав Анатолій Зубрицький, який преспокійно під час окупації Одеси грав собі у футбол і навіть до Бухаресту виїздив пограти з окупантами. Це нікого начебто не турбувало, хоча “Динамо” було в структурі саме репресивного НКВС. Та найбільш дивним є те, що Зубрицький вже через тиждень був у “таборі”… не лякайтеся, у таборі київських динамівців і досить довго захищав честь цієї столичної команди. Тут вже звісно відчувалася турбота самого Т.А.Строкача, який дуже піклувався про свою рідну й улюблену команду “Динамо” Київ.

  18 червня була перша поразка від прибулого до Києва тбіліського “Динамо” – 2:4. В цьому матчі грали Сухарєв, В.Балакін і Портнов. Саме цей матч мабуть через поразку став останнім матчем в “Динамо” Портнова й сприяв залученню до команди одесита Анатолія Зубрицького. Треба відмітити, що в цьому році до складу київських динамівців входив ще один учасник матчів в окупованому Києві – Михайло Мельник.

Відоме фото команди “Динамо” Київ 1944 року, на якому зображені й троє учасників матчів в окупованому місті.

3.Динамо Киев- 1944

Перше післявоєнне фото “Динамо» ” Київ – 1944 р. (зліва направо): Махиня М.Б. – граючий тренер і капітан команди, Ідзковский А., Балакін В., Кононенко М., Корчевський Л., Бобков М., Калач К., Сєров І., Сухарєв В., Гончаренко М., Васильєв С.

З самого початку події щодо матчів київських футболістів з командами окупаційних військ у Києві 1942 року почали потроху набувати політичного та пропагандистського забарвлення, досить активно обростати міфами й легендами у прямому змісті цих слів, тобто самою що не є брехнею.

Після визволення Києва 6 листопада 1943 року майже через десять днів в Москві в газеті “Известия” за 16 листопада 1943 року з’явилася стаття Є.Кригера “Так было в Киеве…”, де писалося, що футболісти київського “Динамо” під час окупації спочатку переховувалися від німців, а коли влаштувалися працювати на хлібозаводі, то їх було заарештовано й відправлено до гестапо, а потім їх усіх розстріляли, але щодо проведення самих матчів у місті не було жодного слова. Якщо дивитися правді в очі, то в цій газеті було досить правдиве висвітлення подій – саме те, про що можна було тоді писати, хоча й трохи перебільшено щодо розстрілу усіх гравців, але ж і не написано скільки їх взагалі залишилося в Києві. Наведемо точний зміст статті:

 

Підтвердження викладеного:

Так было в Киеве

(от специального военного корреспондента “Известий”)

  ” …Дмитрий Орлов провел нас к другой улице, Короленко, к дому №31 или 33, где помещалось гестапо и рядом гараж. Гараж под немецким конвоем строили юноши, в которых влюблена была вся молодежь Украины. Этих юношей знали в Москве, во всех городах, где устраивались спортивные состязания, во Франции, где юношей встречали овацией. В них видели молодость и силу Советской страны. Это были игроки футбольных команд киевского “Динамо”. Долгое время они скрывались от немцев. Надо было жить, спасаться от голода. Они устроились работать на 1-й киевский хлебзавод. Их обнаружили немцы, загнали в подвалы гестапо. Орлов видел, как они строили под стражей гараж, потом их заставили асфальтировать улицу перед домом гестапо. Когда работа была закончена, всех юношей расстреляли. В Киеве рассказывают, что известный всей стране вратарь Украины Трусевич перед смертью поднялся навстречу немецким пулям и крикнул: “Красный спорт победит! Да здравствует Сталин!

                                                                                                                                         Евгений Кригер

                 Киев, 15 ноября (со слов Дмитрия Орлова, находившегося в г.Киеве во время оккупации)” 

(газета “Известия” №270 за 16.11.1943 р., стор. 2)

Таким чином газета “Известия” поклала першу цеглину до будування легенди про “матч смерті”. Громадяни Радянського Союзу взнали, що:

 – в Києві під час окупації залишалися футболісти київського “Динамо”;

 – щоб не вмерти з голоду, вони працювали на хлібозаводі;

- були заарештовані й знаходилися в катівнях гестапо;

 – були усі розстріляні;

 – та й ще таке собі незначне доповнення у стилі неперевершеної радянської пропаганди, що начебто “кто-то, что-то, где-то, порой” казав, що Трусевич перед смертю виголосив саме “Красный спорт победит! Да здравствует Сталин!”.

 Останнє особливо, як кажуть, “будоражило головы”. Та коли вже таке з’явилося в центральній пресі, тобто хтось вже сказав “а”, то одразу інші, інколи й вимушено, але повинні були якось реагувати.

Довго чекати не прийшлося. Вже наступного дня 17 листопада в самому Києві в газеті “Київська правда” у статті “У Сирецькому концтаборі” з розповідей в’язнів цього концтабору було наведено про все це більш докладніше. Наведемо рядки і з цієї статті:

 

Пізнавальна інформація:

  “…Кільком людям удалося вирватися із Бабиного Яру. Здебільшого це військовополонені,  робітники  київських  підприємств  –  в’язні  Сирецького  концтабору.  Ми записали їхні розповіді.

У Сирецькому концтаборі

…Час-від-часу в таборі відбувалися масові розстріли – убивали кожного десятого, кожного п’ятого… Як забагнеться сп’янілому від крові катові.      

 На протязі довгого часу в концтаборі перебувала в ув’язненні група відомих країні київських футболістів – динамівців. Серед них були Трусевич, Клименко, Кузьменко та інші.

 За що їх заарештували німці ?

 В пам’яті киян постає незабутня картина – матч між німецькою командою і командою робітників хлібзаводу № 1, в яку входили і згадані товариші. У цьому матчі їх змусили взяти участь німці, сподіваючись вразити киян своїм неперевершеним мистецтвом, продемонструвати перевагу  спортсменів арійської породи.

 Футболісти дивилися на наступний матч, як на бойовий іспит. Згодом вони розповідали нам вже в концтаборі:

- Ми казали один одному: якщо нам не вдалося поки що розбити німців на полі битви, то ми поб’ємо їх на футбольному полі.

 З цією думкою вийшли на матч наші спортсмени. Вони відчували на собі гарячі погляди тисяч очей киян, які слідкували за кожним рухом на полі. Це було щось більше за матч, це був герць між самозакоханими, пихатими насильниками і полоненими, але не переможеними радянськими людьми. Динамівці вщент розбили добірну німецьку команду. Десятки  тисяч  людей  були  свідками  ганьби  німців  і  торжества  наших  спортсменів.  У повітря летіли шапки і хустки, не вгаваючи лунало “ура” на честь наших фізкультурників. Даремно метушилися гестапівці і поліцаї, намагаючись втихомирити схвильоване море. Кожну нову поразку німців супроводжував оглушливий свист, що наче пригинав побитих німців до землі.

Цей матч був останнім у житті динамівців. Їх незабаром арештували, а 24 лютого 1943 року на очах у всього табору під час чергового масового розстрілу 42 чоловік (за втечу двох ув’язнених) убили  і  славних футболістів.”

(газета “Київська правда” № 7 за 17.11.1943 р., стор. 3)

 

 

Таким чином, саме з цієї статті спочатку лише мешканцям Києва стало відомо, що:

 – в Сирецькому концтаборі перебувала група футболістів київського “Динамо”;

- серед в’язнів були конкретно Трусевич, Клименко та Кузьменко;

 – вони були заарештовані за перемогу у матчі між німецькою командою і командою робітників хлібзаводу №1, прийняти участь в якому їх змусили німці;

 – вже 24 лютого 1943 року під час чергового масового розстрілу 42-х чоловік за втечу з табору двох ув’язнених саме цих трьох футболістів було вбито.

- на матчі були присутні десятки тисяч киян;

 – після матчу глядачі святкували успіх своїх футболістів, навіть кричали “ура”, та чомусь їм це робити начебто ніхто й не перешкоджав. 

- та й знову ще одне незначне традиційне доповнення з основ радянської пропаганди, що начебто футболісти вирішили обов’язково перемогти німців на футбольному полі, якщо їм не вдалося цього зробити на полі бою.

 Звісно вже тоді інформацію завжди подавали дещо в прикрашеному вигляді, властивому тим часам, бо це й потрібно було робити для підняття відваги бійців, що йшли у бій. І всі читачі цієї газети взнали, що футболістів кинули до концтабору за перемогу в матчі, а розстріляли зовсім за інше. Та усім було зрозуміло, що якби їх не заарештували, то вони б можливо були живі.

Саме з цих вищенаведених “постулатів”, які виділені червоним кольором, і почала існувати й поширюватися легенда про цей матч і про розстріл після нього динамівців Києва. Безумовно автори цих двох статей писали їх виключно з патріотичних мотивів, та напевно вони ніколи й не підозрювали, який зробили внесок у створення такої грандіозної легенди, що тьмарить розум шанувальників футболу ось вже понад 70 років. Очевидно саме з таких невпевнених кроків і незначних на розсуд авторів припущень з добрих міркувань й створювалися завжди усі відомі людству легенди. Мабуть так.

А вже 11 грудня 1943 року в газеті “Київська правда” у коротенькому нарисі “Фізкультурники столиці”, в якому розповідалося про центральну спортивну арену столиці України, було вказано, що “…Німецькі окупанти перетворили величний палац культури, улюблене місце відпочинку молоді, на господарський склад, а на футбольному полі гарцювали напідпитку фашистські молодчики. Після того, як київські футболісти провчили на спортивному полі гансів і фриців, здобувши блискучу перемогу над ними, німецькі чиновники зовсім заборонили нашій молоді вхід до стадіону…”. Таким чином, підтверджується ще раз, що матч був і київські футболісти здобули блискучу перемогу. А ще можна поміж рядків цього нарису знайти визнання того, що до перемоги в матчі все ж таки молоді Києва дозволялося входити до стадіону, а зовсім вхід заборонили вже після того матчу.

Звісно, пропагандисти патріотизму в Радянському Союзі одразу підхопили повідомлення про перемогу київських футболістів в матчі з німцями під час окупації. Вже цього ж 1943 року розповідь про цю майже неймовірну історичну подію з’явилася в декількох номерах газети Забайкальського воєнного округу “На боевом посту”. Ці нариси були зроблені фронтовим журналістом Олександром Борщагівським після того, як він побував у Києві в перші дні після його визволення і, як він сам пише в епілозі до другому виданні своєї книжки “Тревожные облака” (1984 р.вид.), почув розповідь від свого товариша, якого зустрів у місті. Звісно в забайкальській газеті все теж було наведено з тим же патріотичним ухилом, бо це було важливо для молодих солдат, що йшли на фронт, і бійців, які залічували рани.

А у Києві в газеті “Радянська Україна” за 25.06.1944 р. у статті Натана Рибака “Київський червень” до відкриття Республіканського стадіону ім. Хрущова знову були згадані футболісти, які грали в окупованому Києві: “…Сьогодні київські “динамівці” виходять на поле не в тому складі, що мали вийти три роки тому. Частина їх полягла смертю хоробрих і відважних.  Вони – Трусевич, Клименко, Кузьменко, інші – були патріотами вітчизни. Їх імена ми згадуємо з шаною і сердечною теплотою. Згадаємо їх в ці хвилини і передамо в покоління про них тепле слово…”.  Красиві слова, тільки чомусь не вказано, як і за що загинули вказані три футболіста та “інші” (скільки ж їх було?). Очевидно, в розрахунку на те, що кияни добре знали про цю подію, і більш конкретно про це вказувати було не потрібно, а може щось чи хтось забороняв деталізувати вказані обставини.

Та не пройшло й місяця, як в газеті “Молодь України” за 16.07.1944 р. з’явилася ще одна стаття вищого керівника спортивною роботою в Українській РСР – Голови Українського Комітету фізкультури та спорту (УКФС) М.Ф.Бунчука “Плем’я сильних і мужніх”, де він пише: “…Німці закатували, розстріляли багатьох українських спортсменів і серед них відомих київських футболістів Трусевича, Кузьменка, Клименка…”.  Тоді партійна цензура дуже ретельно й уважно слідкувала за усім, що готувалося до друку, й органи НКВС не могли без погодження з своїм керівництвом пропустити чогось небажаного для радянських громадян. Звідси висновок – це не суперечило лінії партії щодо ведення пропаганди й вихованню патріотизму тих же громадян.

Звідкілясь пішла мова про те, що відомий радянський письменник Лев Абрамович Кассиль, у ті роки кореспондент газети “Красная звезда”, начебто також працював над цим “матеріалом”. І навіть в одному з своїх нарисів чомусь начебто вже в газеті “Известия” вперше ввів термін – “матч смерті”. До речі, на прохання автора книжки, яку ви держите в руках, його помічниками були переглянуті усі номери цих газет за 1944-46 роки та ніде жодного спомину про “матч смерті” так і не було знайдено. Кажуть, що коли Л.Кассиль зіткнувся з фактами, то досить скоро відмовився від оспівування цієї теми. Він розумів, що в ті часи за те, що люди співробітничали з німцями й навіть лише працювали на них, усіх заарештовували й у кращому разі висилали в “места не столь отдаленные”, а то й розстрілювали. Та київські футболісти при німцях не тільки працювали на хлібзаводі, але ще й грали у футбол з командами окупантів. Л.Кассиль це прекрасно розумів і вирішив залишитися осторонь. Напевно, письменник О.Фадєєв залюбки взявся б за цю тему, але він у цей час вже працював над “Молодою гвардією”, створюючись ще один незрівняний ні з чим міф про героїв-комсомольців Краснодону.

 А от вже вказаний вище О.Борщагівський не “полінувався” і вже 1946 року в київській газеті “Сталинское племя” за 24 серпня – 26 вересня опублікував нариси своєї кіноповісті, “посвященной подвигу советских спортсменов в дни Великой Отечественной войны”, та дав їй назву – “Матч смерти”. Ось звідки “ноги ростуть”. Він розумів, що в ті часи може бути ще й покараний за визнання героями “зрадників”, тому й перевів стрілки на Л.Кассиля, начебто запозичивши назву свого твору в нього, невідь не турбуючись про звинувачення у плагіаті.  Саме з цього часу мешканці Києва вже при розмовах один з одним щодо матчів 1942 року все частіше й частіше почали вживати цю яскраву назву, яка, звичайно, усім дуже сподобалась, і вже почали вважати дійсні події навіть не інакше як подвигом київських футболістів.

Наведемо текст вступу до першої частини цієї статті: С настоящего номера мы начинаем печатать киноповесть А.Борщаговського, посвященную подвигу советских спортсменов в дни Великой Отечественной войны. Сценарий написан для ордена Ленина студии “Мосфильм” и передан для постановки молодым режиссерам Рыбакову, Бунееву и Швейцеру – воспитанникам Государственного института кинематографии. Сценарий печатается с некоторыми сокращениями”. Однак фільм в ті роки так и не почали знімати з-за відомих вже читачеві причин (зняв його вже тільки 1963 року режисер Є.Карєлов під назвою “Третій тайм”).

Та повернемося до нарисів кіноповісті О.Борщагівського 1946 року. Це був, звичайно, по-перше – літературний твір, а по-друге – у ньому не було жодного посилання на місце відображених подій та на конкретних осіб (імена та прізвища були придумані). Ось де фантазія молодого починаючого письменника “розгулялася” в повній мірі. Все було б нічого, якби нариси з’явились десь у Москві або у газетах інших міст. Але публікація їх саме в Києві, події в якому саме послужили основою створення цього кіносценарію, призвели до сприяння усіма викладеного за дійсність. Деякі моменти, які сподобались читачам, коли передавалися з вуст у вуста, то сприймалися не інакше як справжні факти. Наводити щось з цього “твору” недоцільно, бо літературні опуси, звісно, не можуть служити якимось документальним підтвердженням. Але, як всі розуміють, наша легенда про “матч смерті” почала обростати новими вигадками.

Та все ж у ті післявоєнні часи розрухи й злиденності мало кого цікавили казки та й у пам’яті багатьох ще була жива дійсність. Живі учасники тих подій, які пройшли часи допитів у НКВС і підписання документів про нерозголошення дійсних подій, як кажуть “під страхом смерті” стулили рота і витягнути з них хоч щось було зовсім неможливо. До того ж розмови про “матч смерті” точилися лише у Києві. У більшості інших міст Радянського Союзу про це майже ніхто не знав. А якщо й знав, то в більшій мірі лише засуджував “героїв”, які не полягли на полі бою з загарбниками, а залишилися в місті. До того усі розуміли, що це були не немічні чи старці, а молоді здорові хлопці, які повинні були не у футбол з німцями грати, а нищити ворога зі зброєю в руках або хоча б з каменюкою та загинути смертю хоробрих. Ось таке було комуністичне виховання значної більшості громадян цієї величезної країни. Репресивні дії влади щодо “зрадників” усіма без виключення підтримувалися. Здебільшого через це й не розпочали знімати фільм за сценарієм О.Борщагівського.

А згодом ця легенда усіма забулася більш ніж на 10 років і про неї навіть ніде не було надруковано жодного слова. Та, пробачте, але вже створення самої легенди на державному рівні – це окрема розповідь.

А зараз, наостаннє, наведу слова Георгія Михайловича Лавера – відомого закарпатського футболіста, гравця “Динамо” Київ у 1948-51 рр. Ось що він сказав про “матч смерті” в інтерв’ю В.Гаджезі, яке з’явилося не так давно в Інтернеті на сайті “Украинский футбол. Динамо Киев от Шурика”:  

“— Легендарный поединок 1942 года, после которого якобы всех киевских динамовцев расстреляли… Это — чушь, которая переходит из уст в уста. И чем дальше, тем больше фантазии появляется. Как говорится, Платон мне друг, но истина — дороже…

… Подтвердить это могу хотя бы тем фактом, что половину игроков той команды я знал лично. Словом, советская историография требовала мифа. Его и создала…”.

 

                                                                                    Анатолій Коломієць  

 

 

 

 

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *