Чи залишилися в окупованому Києві діючі гравці команди майстрів “Динамо”?
1.Карта обороны Киева

 

Добре відомо що 1941 року в заявленому складі команди майстрів київського “Динамо” перебувало загалом 30 гравців, а саме (в алфавітному порядку): Борис Афанасьєв, Микола Балакін, Яків Борисов, Павло Віньковатов, А.Габер, Ромуальд Газда, Василь Глазков, М.Голімбієвський, А.Горинштейн, Володимир Гребер, Лев Гундарєв, Іван Гурський, Тадеуш Єдинак, Антон Ідзковський, Йосиф Качкин, Олексій Клименко, Павло Комаров, Іван Кузьменко, Олег (Олександр) Лаєвський, Петро Лайко, Абрам Лерман, Міхал Матіас, Микола Махиня, Михайло Мельник, Володимир Онищенко, Анатолій Садовський, Олександр Скоцень, Микола Трусевич, Віктор Шиловський і Костянтин Щегоцький. У матчах незакінченого чемпіонату СРСР 1941 року прийняло участь лише 16 гравців (виділені жирним шрифтом).

Відомий також склад команди групи “Б” чемпіонату СРСР 1940 року, яка виступала під назвою “Локомотив Півдня” в чисельності 20 гравців: Микола Боженко (залучений з Ростова-на-Дону) і Арон Сокальський – Віктор Бойко, Микола Моісюк, Анатолій Радзивинович, Герман Саблін і Анатолій Садовський (залучений з Дніпропетровська) –  Володимир Балакін, Василь Сухарєв, Олександр Філіппович і Павло Францев – Костянтин Авраменко, Олександр Галкін, Макар Гончаренко (залучений з “Динамо” Київ), Лєв Гундарєв, Микола Корзунов, Федір Кузьменко, Михайло Мельник, Костянтин Москаленко та Олександр Шацький. Навесні 1941 року з цього складу до київського “Динамо” були переведені Л.Гундарєв, М.Мельник і А.Садовський, а до одеського “Спартака” пішов М.Гончаренко.

Одразу треба відмітити, що ще до червня з команди були вилучені “легіонери” Т.Газда та А.Габер, які разом з З.Цібором, якого теж переглянули, були відправлені додому.

*  *  *

22 червня війна прийшла безпосередньо на територію СРСР. До цього при окупації в 1939-40 роки територій Західної України та Західної Білорусії, а також незалежних країн Прибалтики – Литви, Латвії та Естонії війна проходила без якогось там серйозного опору з боку населення цих територій, яке розуміло, що їм, звичайно, не впоратися з Червоною Армією. Тільки одна Фінляндія чинила справжній супротив, але військові дії до цього часу проходили на території “противника”. Зараз же німецькі добре оснащені частини вступили на територію “імперії більшовиків”, в усякому випадку, з перших днів війни почали методично бомбити великі радянські міста. Серед перших, що постраждали від бомбардувань, був і Київ. До речі, тут же слід відмітити, що з 22 по 27 червня до війни з СРСР приєдналися Румунія та Угорщина, війська яких в тій чи іншій мірі також приймали участь в окупації території СРСР. Румунія претендувала на території Буковини, Бесарабії (нинішнє Придністров’я, а в той час територія Молдавської АРСР у складі УРСР) та Буджаку. Угорщина мріяла повернути собі Закарпаття.. Правда, їх війська не приймали безпосередньої участі у наступальних і каральних діях німецької армії, а в більшій мірі виконували допоміжні функції. Одна тільки Фінляндія ставила перед собою завдання повернення втраченої донедавна території Карелії.    

Одразу, як тільки війна прийшла на територію СРСР, в країні була оголошена загальна мобілізація. Тільки в Києві було мобілізовано до Червоної Армії в перші ж дні війни понад 200 тисяч киян. Мобілізації підлягали, звичайно, й футболісти. Багатьох одразу призвали на військову службу. Майже 3,5 тисячі киян добровільно увійшли до лав винищувальних батальйонів і ще 29 тисяч влилися в загони так званого “народного ополчення”.

Особливе відношення в той час було до гравців, які були заявлені в “Динамо” Київ. Вони мали безпосереднє відношення до однієї з потужніших силових структур у СРСР – НКВС (Народного Комісаріату внутрішніх справ). З футболістів, які в тій чи іншій мірі мали відношення до “Динамо”, були призвані на військову службу В.Онищенко, Б.Афанасьєв, М.Махиня, П.Лайко, В.Глазков и В.Гребер. Чому інших не призвали, не зрозуміло. Або були якісь вказівки або не виключено, що дехто просто сховався. Достеменно відомо, що було організовано винищувальний батальйон робітниками стадіону “Динамо” та спортсменами цього товариства. Інші київські ветерани футболу поки що готували до евакуації підприємства, де вони працювали.

В місті, звичайно ж, на той час вже було досить багато ветеранів “Динамо” Київ, так званих “старичків”, які “догравали” в інших командах міста. Наприклад, Микола Коротких працював спочатку весною громадським інспектором учбово-спортивного відділу Київського Міського Комітету у справах фізкультури та спорту, а потім аж до початку війни уповноваженим Центральної Ради спортивного товариства “Крила Рад”, але це не заважало йому ще й грати за команду “Рот-фронт” на першість міста.

А Макар Гончаренко в цьому році грав у одеському “Спартаку” й, звісно, залишив Одесу, коли розпочалася війна, та повернувся до Києва, але як свідчили очевидці, не спішив реєструватися, а приховався від мобілізації до кращих часів. Та його, мабуть, ніхто й не шукав, бо думали що він все ще в Одесі. Але за його особистими безкінечними спогадами він начебто вже на початку війни одразу був мобілізований до винищувального батальйону й приймав до останньої хвилини безпосередню участь в обороні Києва.    

 Костянтин Щегоцький працював інструктором військово-фізичної підготовки 4-го загону воєнізованої пожежної охорони НКВС на Микільській слобідці. Офіційно ж він числився електромеханіком на трикотажній фабриці НКВС.

Михайло Путистін, який тільки недавно повернувся з довгого відповідального відрядження до Західної України, де займався створенням у Львові ФСТ “Динамо” й сприяв переведенню кращих львівських футболістів до Києва, одразу був направлений в одну з регулярних частин на фронт.

Колишні гравці “Динамо” Михайло Свиридовський і Олександр Ткаченко працювали на автобазі НКВС, а Георгій Тимофєєв працював тренером і вчителем фізкультури в трудовій колонії №7 НКВС. До того ж Свиридовський ще й числився на початку 1941 року гравцем київського “Локомотиву”. До речі, в народному ополченні воювали ще два гравця “Локомотива” – Володимир Балакін і Василь Сухарєв.

Динамівці спочатку підтримували порядок на стадіоні; допомагали спорядженням співробітників НКВС, які формували винищувальні батальйони та угрупування, що вже готувалися до партизанської війни в тилу ворога;  забезпечували евакуацію найбільш коштовного майна; строїли бомбосховище на території стадіону “Динамо”. Всім цим командував Тимофій Амвросійович Строкач – заступник наркома внутрішніх справ УРСР, голова республіканської ради ФСТ “Динамо”. Шефство своє над командою він розпочав ще  в жовтні  1940 року.  Це він організував перехід 1941 року в “Динамо” Київ тренера М.П.Бутусова та саме він евакуював його з міста першим. Вдалося евакуюватися й Антону Ідзковському.

Коли німецькі війська почали наближатися до Києва, то складна ситуація в місті, яке підготовлювалося до оборони, й плутанина в командуванні призвела до того, що одні гравці “Динамо”, що залишилися при команді, були направлені до регулярних частин на фронт або за спецпризначенням до тилу (В.Шиловський, Я.Борисов, П.Віньковатов, І.Качкин, А.Лерман, М.Балакін, адміністратор Р.Фельдштейн). Інші – до лав винищувального батальйону, тобто безпосередньо приймали участь в обороні Київського укріпрайону (М.Коротких, М.Трусевич, П.Комаров, І.Кузьменко, О.Клименко, Л.Гундарєв, М.Голімбієвський); ветерани ж команди – до лав народного ополчення.

Однак начальник київського НКВС Лев Варнавський побоявся відправити в тил навыть родичів гравців, не те що всіх членів команди “Динамо”. Сам він вбачав в проханнях щодо евакуації – боягузтво гравців і зневіру їх у можливість відстояти столицю України та не допустити до неї ворога (коли ж це сталося – він застрелився. – Примітка автора)

Відомо також і про долю більшості футболістів-“легіонерів”, які були запрошені з команд Західної України в 1940-41 роках, – М.Матіаса, О.Скоценя, І.Гурського (ще й досі інколи в дуже багатьох виданнях абсолютно помилково цього футболіста “підмінюють” відомим польським футболістом і тренером Казімежем Гурським, однак це абсолютно інша людина, й давно потрібно вже перестати викривляти незаперечні факти – Примітка автора), Т.Єдинака та ще й О.Лаєвського. Їх спочатку хотіли призвати до армії й, навіть, Єдинака й Гурського після виклику до воєнкомату відправили на лівий берег (подальша доля їх невідома). А от інших призвати до армії “побоялися” через можливість зради (очевидно надійшла така вказівка). Тому вирішили евакуювати їх “з очей подалі” на баржі вниз по Дніпру до Дніпропетровська (крім О.Лаєвського, який десь затаївся в Києві – Примітка автора) Там вони знаходилися поки до міста не прийшли німці. Завдяки щасливому випадку їх не чіпали й вони “рвонули”, хто, як міг, додому – на Захід. Про це добре розповів у своїх спогадах О.Скоцень в книжці “З футболом у світ”, виданій у Канаді 1965 року. Ось декілька цитат з цієї книги:

…Одного дня на світанку всіх нас, “західників” (це не тільки футболістів – Примітка автора), які проживали у квартирах на стадіоні, розбудили і забрали до воєнкомату, щоб реєструватися в армію… Тут за алфавітом нас оформляли, відбирали паспорти і відправляли на лівий берег Дніпра. Пішли К.Гурські, Т.Єдинак і фехтувальник В.Бжедзєцкі. А далі – велика несподіванка! Українців їз Західної України більше не реєструють! Не беруть в армію!

Я повернувся на стадіон копати, рити біля стадіону глибоке бомбосховище…

…Пройшла ще одна ніч… Треба було залишати Київ і спасати життя! Ми готувались, пакували що могли, але постала велика проблема: чим і як виїхати з міста? Залізнична станція була переповнена людьми: годі пройти. Евакуювали у першу чергу начальство і їхні родини. Більшість потягів реквізували для військових потреб. Звідси виїхати було неможливо… Залишалась єдина можливість: з річкової станції плисти пароплавом по Дніпру у напрямку Одеси.

До нас з дружиною приєдналися ще кілька львів’ян-спортовців (між ними М.Матіас), які аж ніяк не хотіли бути довше в Києві, і другого дня ще в досвітніх годинах ми вийшли на Дніпрову пристань.

З тяжкою бідою серед натовпу людей ми добилися до гавані. Стали в чергу і стояли цілий день. Один пасажирський пароплав з вантажем відправили вранці, другий увечері. Сісти в один з них було неможливо… На другий день повторилася точно та сама історія…

… По якомусь часі приїхало кілька осіб у напіввійськових уніформах, поговорили з начальником міліції, а потім один з них звернувся в нашу сторону і наказав: “Пошли!”. Ті самі міліціонери провели нас на самий кінець набережної, до якоїсь стоянки самохідних барж.

Тут, у місці причалу, стояв також старий, перехилений набік моторний човен. Нас спрямували туди. З якою полегшею на душі ми сіли в нього! Під вечір підплив великий буксирний пароплав, взяв наш човен на буксир з рядом інших причеплених барж з вантажем, і ми рушили вниз по Дніпру…”

А тепер одне з перших питань, яке ставить історія щодо київських футболістів, які за волею долі залишилися в Києві під час окупації міста: чому вони залишилися в місті, а не пішли з радянськими військами, які відступали?

Відповідь, як виявляється, є, хоча й досить не однозначна:

- перша причина – командування й особисто Йосиф Сталін ставили перед захисниками Києва надзвичайно жорстокі вимоги, категорично заборонивши військам відступати з міста. В цій ситуації небезпечно було взагалі готувати навіть незначні заходи щодо можливості евакуації з Києва мешканців та війська. Цим питанням абсолютно ніхто не займався, тому що усі були мобілізовані на стримування ворога, що рвався до міста.

- друга причина – підрив єдиного в Києві дніпровського мосту (кияни його іменували Ланцюговим, а насправді – автогужовий  міст ім. Є.Бош) мінерами НКВС, по якому хоча б якось можна було б залишити місто, й паніка, яка розпочалася після цього в місті. Це сталося 19 вересня й до того ж під час вибухів на мосту перебувало багато червоноармійців, які намагалися врятуватися від полону, але це нікого не турбувало. Через декілька годин вибух навіть продублювали. Та все це було непродумано й не мало ніяких позитивних наслідків, бо вже через 24 години німці, коли увійшли до Києва,  навели 500-метрову переправу на гумових надувних понтонах.

Підірваний ланцюговий міст через Дніпро

Підірваний ланцюговий міст через Дніпро

- третя причина – більшість футболістів мали в місті родини й малолітніх дітей, евакуювати яких було неможливо, а залишити їх напризволяще  мало хто б зважився.

- і, нарешті, четверта причина – ті футболісти, що встигли відступити, які воювали у винищувальних батальйонах і народному ополченні, після того як керівництво зрозуміло загрозу оточення, саме й потрапили до нього під Борисполем – Баришівкою. Ті, хто був у напіввійськовому одязі й, головне, не пострижений повністю, змогли практично безперешкодно повернутися до міста. Інші потрапили до табору військовополонених – так званих фільтраційних таборів польової жандармерії (М.Трусевич, П.Комаров, О.Клименко, М.Свиридовський, В.Балакін, В.Сухарєв). По статистиці Ставки Гітлера під Києвом у полон було взято 665 тисяч солдат і офіцерів Червоної Армії.

Усіх футболістів, хто залишився в місті, можна розділити на декілька груп, знову ж виходячи з причини знаходження або появи їх в окупованому Києві:

- приймали участь у воєнних діях і були визволені з таборів військовополонених за відомим листом Секції фізкультури та спорту Міської управи вже окупованого німцями Києва – М.Трусевич, П.Комаров, І.Кузьменко, О.Клименко, М.Коротких і В.Балакін (в листі помилково був вказаний його брат Леонід, тому можливо слід вірити свідченням Володимира Балакіна, що йому вдалося здійснити втечу з табору – Примітка автора);

- приймали участь у воєнних діях (попали до оточення, кинули зброю й самостійно дісталися Києва) – М.Свиридовський, Л.Гундарєв, В.Сухарєв, О.Ткаченко, Г.Тимофєєв і М.Голімбієвський;

- приймали участь у воєнних діях і повернулися до Києва через деякий час, після того як попали в оточення діючих частин Червоної Армії – М.Путистін (з-під Полтави, за його словами після наказу командира “Тікайте, куди хочете, армія розвалилася” – Примітка автора);

- невідомо з якої причини залишилися в Києві – М.Гончаренко (кажуть, що сховався від призову в тещі – Примітка автора), О.Лаєвський, Ф.Тютчев, М.Мельник і Ю.Чернега.

Крім цих відомих футболістів київських показових команд майстрів футболу “Динамо” та “Локомотиву”, в місті залишилося багато футболістів клубних команд спорттовариств і великих підприємств, а також дуже багато ветеранів київського футболу, проблемами яких у той складний період взагалі ніхто з керівників фізкультурою та спортом не займався. Слід обов’язково перелічити хоча б тих, хто відомий за знайденими в архівах та дослідженими документами:

- ветерани “Динамо”, “Локомотива” та інших команд, які вже практично не могли активно займатися спортом: А.Поталов, А.Фенцель, Г.Швецов, В.Ямковий, Б.Скузін, Т.Пржепольський, С.Бардадим, М.Ахламов, К.Преснов і В.Бєлий;

- гравці київських команд: “Локомотива” – М.Южда, О.Бабієнко, Ф.Куц і В.Ногачевський;  “Водника” – К.Пенкін і В.Пичугін, “Зеніта” (з-д “Арсенал”) – Дубовик, “Авангарда” (з-д “Більшовик”) – В.Соколов;

- працівники суддівського й тренерського корпусів: Т.Прокофьєв, І.Миронов, Л.Коген і декілька вже перерахованих вище.

Також за дослідженими документами в місті ще знаходилося декілька невідомих автору цієї книги граючих футболістів, таких як: Артюшенко, Баранов, Б.Данилов, В.Дюндиков, Калач, Китасов, Костюк, С.Лаптєв, Майжук, Михайлов, Б.Молчанов, Петров, Пигулевський, Пирожниченко, Портнов, Рожков, П.Сотник, Станіс, Сухаренко, Терлецький, Тимохін, Тимошенко Орлик, Орлов, Прусс і Шведов.

З футболістів, яким вдалося вийти з оточення й не повернутися до Києва, а продовжувати рухатися на схід у пошуках радянських військ, відома лише доля одного з найбільш знаменитих футболістів київського “Динамо” – Костянтина Щегоцького. Біля двох місяців він блукав по вже окупованій території й зустрівся з радянським військом тільки в районі Ростову-на-Дону.

Висновок:   з гравців, які продовжували грати у футбол в окупованому Києві 1942 року у складі команди “Старт”, діючих гравців основного складу київського “Динамо” було лише троє – Трусевич, Клименко та Комаров, ще троє з резервного складу – Кузьменко, Гундарєв і Мельник, а також ще семеро ветеранів команди: Коротких, Гончаренко, Тютчев, Путистін, Сухарєв, Ткаченко і Тимофєєв – тобто усього 13 представників команди. В інших командах ще грали – резервний воротар Голембіовський та ветерани Пржепольський і Бардадим.

                                       (інформація надана Анатолієм Федоровичем Коломійцем)

 

 

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *