А завтра була війна!
ava

22 червня цього року виповнюється 75-та річниця нападу фашистських загарбників на Раянський Союз, у складі якого перебувала тоді Українська Радянська Соціалістична Республіка зі столицею у Києві. Настали часи неймовірних зусиль і відваги й гравців і ветеранів команди київського “Динамо”, котрі на полях боїв зі зброєю в руках, під час оборони Києва в лавах винищувальних батальйонів і народного ополчення захищали Вітчизну від озвірілого ворога. Пам’ятаючи про доблесть динамівців Києва, згадаймо про той лихий 1941-ий та пом’янемо тих, хто загинув під час війни.

2.ДК-1941 фотомонтаж

Повний склад “Динамо” Київ 1941 р. (фотокартка “Укрфото” – Одеса)

1941 рік. Останній передвоєнний незакінчений VII чемпіонат СРСР. Київське “Динамо”, завдяки докладеним зусиллям тодішнього його тренера М.П.Бутусова в значній мірі поповнилося здібними молодими гравцями. Використовуючи “позитивний” досвід залучення “легіонерів” з Львова, наступними за Скоценєм у команді з’явилися такі відомі футболісти, як Т.Єдинак (з Львова), М.Гурський (з Дрогобича), Р.Газда (з Чернівців). Але особливо значною була поява у складі “Динамо” Київ однієї з найяскравіших зірок польського довоєнного футболу – Міхала Матиаса. Дивно, але саме 1941 року з’явився у команді й 20-річний Павло Віньковатов (насправді його прізвище – Віньковатий), слава до якого вже прийшла у повоєнні часи. З київського “Локомотива” “перекочували” до команди дніпропетровець А.Садовський і корінні кияни Л.Гундарєв та М.Мельник, а з Миколаєва “запросили” Я.Борисова.

М.П.Бутусов, зібравши колектив з 30 футболістів, пообіцяв, що до початку сезону основний склад буде остаточно сформовано, а безперспективні гравці залишать команду. Щодо складу команди, то 1941 року у видавництві “Физкультура и спорт” (Москва) в серії брошур “Футбол. Команда мастеров”, побачила світло й брошура про “Динамо” Київ” на 22 сторінках, у якій були наведені фотографії практично усіх футболістів київського “Динамо” 1941 року, а також короткі інформаційні довідки про кожного з них. До речі, це було перше друковане видання в історії “Динамо” Київ, безпосередньо присвячене тільки цій команді. Саме з нього розпочинається більшість колекцій шанувальників футболу, які мають власні бібліотеки про “Динамо” Київ. Так от, у цьому виданні є інформація про 23 гравців команди: А.Л.Ідзковський, М.О.Трусевич, В.А.Глазков, О.Г.Клименко, В.М.Гребер, Т.С.Єдинак, П.М.Комаров, А.В.Садовський, Р.В.Газда, М.Б.Махиня, Б.П.Афанасьєв, М.М.Балакин, Л.М.Гундарєв, В.Л.Онищенко, М.К.Матиас, В.К.Шиловський, Я.Ф.Борисов, М.Г.Мельник, О.О.Скоцень, П.П.Виньковатий, М.В.Гурський, К.В.Щегоцький та І.І.Качкин.

3.Брошюра ДКиев Фис-41 г

Перше друковане видання про “Динамо” Київ (Москва. “ФіС”. 1941 р.)

Звертаю вашу увагу на те, що в цьому переліку були вказані професії гравців команди – слюсар, сантехнік, кондитер, лаборант, тощо. Начебто комусь було не зрозуміло, що усі вони були саме футболістами-професіоналами, бо навіть в ті часи вже в командах майстрів радянського футболу гравці отримували за те, що грали в команді, заробітну плату й, як практикувалося, ще й преміальні за перемогу в кожному матчі та й за досягнення у змаганнях. Повинно мати на увазі, що гравці команд товариства “Динамо” зараховувалися на службу до органів НКВС (ГПУ та міліція) і тому в їх трудових книжках було вказані їх військові офіцерські звання, які залежало від “стажу” знаходження в цій силовій структурі, а від того скільки зірочок було на петлицях залежав саме й розмір їх заробітної плати. 

Та повернемось до списку гравців київського “Динамо” 1941 року. Адже на наведеній на початку цього нарису листівці-фотомонтажу з портретами гравців “Динамо” Київ, надрукованій видавництвом “Укрфото” в Одесі, ми бачимо фото 29 гравців, тренера М.Бутусова та адміністратора Р.Фельдштейна. Таким чином, на весняних тренувальних зборах у Одесі ще були присутні: з “сторожилів” – П.Лайко та І.Кузьменко, з молоді – А.Горинштейн, А.Габер, А.Лерман, О.Лаєвський і М.Голимбиєвський, але там ще не було Т.Єдинака. До того ж є ще одна чудова світлина київського “Динамо” (наведнена нижче), яка була зроблена вже в Києві на початку першості СРСР 1941 року (довгий час вона зберігалася в існуючому раніше Музеї спортивної слави у Києві). Так он на цьому фото вже 28 гравців і до того ж є усі відсутні у вищенаведеному переліку. Нема тільки І.Кузьменко та чомусь М.Мельника. Таким чином, у команді київського “Динамо” 1941 року в наявності було саме 30 гравців і з цим потрібно рахуватися.

 У регламенті першості СРСР 1941 року все знову було поставлено “з ніг на голову”: команди майстрів футболу на цей раз вже не були розбиті на групи, а об’єдналися у якісь великі “конгломерати”. Якщо в першості СРСР 1940 року брали участь 28 команд майстрів, то цього року їх кількість зменшилася до 15. Створили тільки одну групу під назвою “Команди майстрів”, до якої крім динамівських і спартаківських команд, яки не бажали об’єднуватися, увійшли три “збірні” команди – “Профспілки-1″, “Профспілки-2″ та “Червона Армія”, й усі вони чомусь, вірніше звичайно, були прописані у Москві. Календар ігор, затверджений Всесоюзним комітетом зі справ фізичної культури та спорту при Раді Народних Комісарів СРСР, планував проведення першості СРСР з футболу з 27 квітня по 9 листопада, а розіграш Кубка СРСР – з 20 липня по 10 серпня (тільки виключно між командами майстрів). Серед цих команд було проведено й жеребкування для складання пар учасників розіграшу Кубка СРСР 1941 року. 20 липня “Динамо” Київ в першому матчі повинно було вдома приймати одноклубників з Мінська.

Значна подія сталася вже в березні 1941 року, коли, нарешті, дійшла черга й до київських динамівців щодо присвоєння гравцям цієї команди почесних звань “Майстер спорту СРСР”. Першими у Києві були визнані гідними носити це звання Віктор Шиловський, Олексій Клименко та Михайло Махиня. 

А 15 березня динамівці виїхали на 30-40 днів до Одеси на традиційні тренувальні збори, де 6 квітня зустрілись зі своїми одноклубниками (3:1), а наступного дня з московським “Спартаком” (2:0).  13 квітня відбувся повторний матч з спартаківцями, і знову кияни перемогли – 4:3. Тільки 22 квітня динамівці повернулись до Києва і майже одразу відбули до Сталінграду для проведення першого матчу в чемпіонаті СРСР 27 квітня з місцевим “Трактором”.

Перший ж у цьому році товариський міжміський матч було проведено в Києві у першотравневі свята 2 травня між київським “Динамо” і московським “Спартаком”. Вперше за часи проведення чемпіонатів СРСР серед команд майстрів команда такого рівня приїхала до Києва просто пограти й показати свою гру, без тиску результату матчу. Саме цей матч став першим у ланцюгу товариських матчів поміж цими “вічними” в майбутньому суперниками на полі. Згода команд на проведення такого рівня матчів є саме повагою до команди-суперника з оцінюванням однакового рівня гри цих команд. Саме такі матчі, звичайно, є прикрасою будь-якого сезону и притягують велику кількість глядачів, бажаючих подивитися гарний футбол, чесну гру без усяких грубостей, які виникають, якщо можна так сказати, “на нервах”.

Матч 2 травня 1941 року був першим і напевно саме тому не встиг ще отримати ту атмосферу, яку бажали побачити глядачі. Кияни “переборщили” або, іноді так говорять, “дорвалися”. Та й дощ їх не остудив, а навпаки, заохотив. До того ж вже на другій хвилині вони забили гола (Віньковатов). Потім тільки на 33-й хвилині Щегоцький подвоїв результат. Ну а далі… ще три м’ячі “заганяють” біло-блакитні у ворота червоно-білих. Ось так і розпочалася історія цих “товариських” зустрічей. Саме з 5:0. Красиво розпочалася, чи не так?

Збірна Києва цього року повинна була бути готова до традиційного виїзду до Москви на святкування Сталінського дня фізкультурника. Як і в минулі роки такій поїздці передували тренувальні матчі, і перший з них відбувся 25 травня на стадіоні “Динамо”, де збірна міста формально зустрічалася з “Динамо” Київ, хоча, як все ж вони тоді розподіляли гравців по командам, важко собі уявити. Напевно просто розбили усіх 30 динамівців основного складу команди майстрів навпіл. Одну половину назвали збірною Києва, а за іншою залишили ім’я “Динамо” і з’ясовували вже у впродовж матчу, хто ж краще був підготовленим, щоб потім у матчах чемпіонату знати, кого ж випускати на поле. В усякому випадку, динамівці виграли у збірної Києва з рахунком 2:0.

Вже 1 червня на стадіоні “Динамо” відбувся ще один цікавий матч між динамівцями та збірною Київського особливого військового округу (КОВО). Тут вже біло-блакитні “відвели душу” і розгромили збірну спорідненої їм силової структури аж 9:0. А 10 червня команда київського “Динамо” ще й “змоталася” до Дрогобича і провела там показовий (хоча хто кому що показував – невідомо) матч зі збірною цього донедавна польського міста, який закінчився теж з рахунком 9:0. Може хтось задумається все ж – приїхала команда НКВС, одного гравця (М.Гурського) вже на початку року відвезли до Києва, іншим кращим гравцям Дрогобича що робити?  Слушно – краще гравцям зовсім не показувати на що вони здібні.

В першості СРСР динамівцям Києва вдалося цього року зіграти усього у 9 матчах, тобто 32% від усіх запланованих матчів. У трьох домашніх матчах зафіксовані нічиї, була й одна поразка та тільки в одному матчі київські прихильники футболу побачили перемогу – 3:0 у матчі з “Динамо” Тбілісі. На виїзді було більше добрих перемог – у Сталінграді з “Трактором” (3:2), у Москві з “Профспілками-1″ (2:1) та в Одесі зі “Спартаком” (3:0).

Після 7-го туру динамівці Києва ділили з одноклубниками з Тбілісі друге-третє місця й відставали від динамівців з Москви усього на одне очко. Однак останні два матчі на виїзді були в чисту програні – спартаківцям Москви (0:3) і Харкова (0:2). Тому команда вже настроювалась виправити турнірне положення у домашньому матчі 22 червня з командою Червоної Армії, але…

Перед тим, як продовжити розповідь про команду київського “Динамо”, потрібно обов’язково відмітити що в останні п’ять передвоєнних років в Києві проводилося будівництво нового Республіканського стадіону на тлі зеленого масиву Черепанової та Госпітальної гір, яке нарешті закінчилося (цікаво, що закінчити його планували ще восени 1937 року, а ввести до експлуатації – 1938). Тут з’явилася футбольна арена з трибунами для глядачів, фізкультурний павільйон з роздягальнями, кімнатами для арбітрів і лікарняними кабінетами. На трибуни вели широкі сходи з червоного граніту. Було змонтовано, у відповідності до вимог того часу, систему освітлення та радіофікації. Широка алея, яка опоясувала зверху всі 36 секторів, була засаджена кленами. У кожному секторі було закладено по 35-43 ряди, а усього місць для сидіння повинно було бути 50 тисяч (загальний вигляд цього стадіону можна побачити на фото, яке наведене нижче).

Головний вхід до стадіону повинна була прикрашати велична колонада з 22 колон корінфського ордену. Але, нажаль, колонаду та внутрішнє подвір’я таки не добудували. Та ще й через брак коштів відмовилися й від монументального огородження. Прагнули завершити усі роботи до відкриття футбольного сезону 1941 року, але так і не встигли. Стадіон отримав нову назву – Республіканський стадіон ім. М.С.Хрущова (спочатку планувалося надати йому ім’я С.В.Косіора, але його вже на той час встигли розстріляти як чергового “ворога народу”). Урочисте відкриття фактично вже збудованого стадіону планували саме 22 червня 1941 року.

Київське “Динамо”, готуючись до матчу 22 червня з командою Червоної Армії (таку назву 1941 року мала команда Центрального Будинку Червоної Армії (ЦБЧА) з Москви), на полі нового стадіону провело два тренування, невтомно висловлюючи захоплення трав’яною ковдрою стадіону.

В місті барвисті афіші запрошували киян на відкриття стадіону-парку. Білети на матч вже продавали. Видана 21 червня газета “Пролетарська правда” писала: “Завтра в Києві відкривається найбільша на Україні фізкультурна споруда – республіканський стадіон імені М.С.Хрущова… новий стадіон зможе одночасно обслужити 70 тис. глядачів. Оточене 36 секторами на 50 тис. місць пушистим зеленим килимом виділяється овальне футбольне поле міжнародних розмірів… Збоку вулиці Анрі Барбюса височить струнка колонада. Це тимчасовий вхід на стадіон… ”. Цього дня під час останнього тренування команди “Динамо” Київ фотокореспондент газети “Комсомолець України” сфотографував той склад команди, котрий повинен був вийти на поле наступного дня (фото наведено нижче).

Але завтра була вже війна. Саме 22 червня ранком друга світова війна прийшла на територію СРСР. Німецька армія перейшла кордон СРСР і розпочала наступ вздовж усього фронту. В першій половині дня, навіть після повідомлення про напад фашистів, ніхто й не думав про те, що матч не відбудеться. На стадіоні навіть була проведена передматчова настанова гравцям.

Але вже цього дня на Київ впали перші фашистські бомби, і, звичайно, ні футбольного матчу, ні самого відкриття стадіону не відбулося. Білети ніхто не здавав. Їх визнали дійсними до кращих часів. Ніхто тоді навіть не припускав, що такі часи настануть лише більш ніж через три довгих роки лиха та жахів війни.

Перед тим, як розповісти про перші вже воєнні місяці до окупації Києва, все ж потрібно навести результати виступу “Динамо” Київ у незакінченому чемпіонаті СРСР 1941 року:

Вищий ешелон – команди майстрів:

8 місце. “Динамо” Київ –  9 матчів,  + 4 = 2 – 3,  м’ячі: 16 – 14, очки – 10

У матчах незакінченого чемпіонату СРСР 1941 року прийняло участь 16 гравців: воротарі – Антон Ідзковський (2 матчі) і Микола Трусевич (8); захисники – Василь Глазков (9), Олексій Клименко (3), Микола Махиня (9); півзахисники – Борис Афанасьєв (9), Володимир Гребер (6, 1 гол), Анатолій Садовський (9); нападники – Микола Балакин (4,1), Павло Комаров (1), Володимир Онищенко (9,2), Олександр Скоцень (8,2), Віктор Шиловський (4,2), Міхал Матиас (6,2), Павло Виньковатов (8,2) і Костянтин Щегоцький (8,3). Кращим бомбардиром команди у цьому чемпіонаті був Щегоцький – 3 м’ячі.

З перших днів війни в країні була запроваджена загальна мобілізація. Тільки у Києві було мобілізовано до лав Червоної Армії в цей час понад 200 тисяч киян. Мобілізації підлягали, звичайно, й футболісти. Багатьох одразу призвали на військову службу. Особливе відношення в цей час було до гравців, заявлених до “Динамо” Київ. З них були призвані на військову службу В.Онищенко, Б.Афанасьєв, М.Махиня, П.Лайко, В.Глазков і В.Гребер.

Майже 3,5 тисячі киян добровільно увійшли до лав винищувальних батальйонів і ще 29 тисяч влилися до лав загонів так званого “народного ополчення”. Свій винищувальний батальйон було організовано робітниками стадіону “Динамо” і спортсменами цього товариства. А в цей час ветерани київського “Динамо” поки що готували до евакуації підприємства, де вони працювали. Діючі динамівці спочатку підтримували порядок на стадіоні; допомагали в роботі співробітникам НКВС, які формували винищувальні батальйони та вже готувалися до партизанської війни у тилу ворога; забезпечували евакуацію найбільш цінного майна; будували бомбосховище на території стадіону “Динамо”. Усім цим командував Тимофій Амвросієвич Строкач – заступник наркома внутрішніх справ УРСР, голова республіканської ради ФСТ “Динамо”. Шефство своє над командою він розпочав ще в жовтні 1940 року.  Це він організував перехід 1941 року до “Динамо” Київ тренера М.П.Бутусова і саме він евакуював його першим з Києва. Вдалося евакуюватися і Антону Ідзковському. Однак начальник київського НКВС Лев Варнавський побоявся відправити до тилу не тільки усіх гравців команди “Динамо”, але й їх близьких родичів. Сам він убачав у проханнях про евакуацію – боягузтво гравців, зневіру у можливість відстояти столицю України та недопущення до неї ворога.

Однак, коли німецькі війська стали наближатися до Києва, складна ситуація у місті, що готувалося до оборони, і безладдя в командуванні призвело до того, що одні гравці команди, які залишилися при “Динамо”, були направлені до регулярних частин на фронт або за спецпризначенням до тилу (В.Шиловський, Я.Борисов, П.Виньковатов, І.Качкин, А.Лерман, М.Балакин, ветеран М.Путистин, адміністратор Р.Фельдштейн). Інші – в лавах винищувального батальйону безпосередньо приймали участь у обороні Київського укріпрайону (М.Коротких, М.Трусевич, П.Комаров, І.Кузьменко, О.Клименко, Л.Гундарєв, М.Голимбиєвський). Ветерани команди захищали місто в лавах народного ополчення.

Відомо також про долю футболістів-“легіонерів”, запрошених з команд Західної України 1940-41 рр., – М.Матиаса, О.Скоценя, М.Гурського, Т.Єдинака, Т.Газди та А.Габера. Деяких з них відчислили з команди ще в травні, і вони повернулись до своїх міст. А ось чотирьох, що “прижилися” – Матиаса, Скоценя, Гурського та Єдинака спочатку хотіли призвати до армії, але злякались зради. Вирішили евакуювати “з очей подалі” на баржі вниз по Дніпру до Дніпропетровська. Там “легіонери” знаходилися аж поки до міста не прийшли німці. На щастя їх не чіпали. І вони “рвонули”, хто, як міг, додому – на захід.

А тепер одне з перших питань, яке ставить історія щодо київських футболістів, які волею долі залишилися у Києві під час його окупації: чому вони залишилися у місті, а не пішли з відступаючими радянськими військами?

Відповідь, як виявляється, є, хоча вона не однозначна. Перша причина – командування і особисто Йосип Сталін ставили перед захисниками Києва надзвичайно жорсткі вимоги, категорично забороняючи відступати з міста. У цій ситуації небезпечно було взагалі готувати навіть незначні заходи з можливості евакуації гравців з Києва. Цим питанням абсолютно ніхто не займався, тому що усі були мобілізовані на стримування ворога, що рвався до міста. Друга причина – висадження в повітря єдиного у Києві дніпровського мосту мінерами НКВС, по якому хоча б якось можна було б залишити місто, і паніка, що розпочалася після цього у Києві. Третя причина – більшість футболістів мали в місті родини й малолітніх дітей, евакуація яких була неможливою, а залишити їх напризволяще мало хто б насмілився. І, нарешті, четверта причина – футболісти, які були за межами міста, бо воювали у винищувальних батальйонах і народному ополченні, після того, як керівництво зрозуміло загрозу оточення, самі потрапили в оточення в районі Борисполя – під Баришевкою. Ті, хто був у напіввійськовому одязі та, головне, не повністю постриженим, змогли практично безперешкодно повернутися до міста. Інші потрапили у табори військовополонених – так звані фільтраційні табори польової жандармерії. По статистиці Ставки Гітлера під Києвом у полон було захоплено 665 тисяч солдат і офіцерів Червоної Армії.  

Слід перелікувати київських динамівців, які залишилися у місті: М.Трусевич, П.Комаров, І.Кузьменко, О.Клименко і ветеран М.Коротких (були звільнені з таборів військовополонених за листом Секції фізкультури і спорту Міської управи), Л.Гундарєв і М.Голимбиєвський та ветерани М.Гончаренко, М.Свиридовський, М.Путистин, В.Сухарєв, О.Ткаченко та Г.Тимофєєв (потрапили у оточення, кинули зброю і самостійно добралися до Києва), А.Поталов, В.Ямковий, Т.Пржепольский, С.Бардадим (ці ветерани “Динамо” були вже достатньо похилого віку й вже практично активно не займалися спортом).

А далі було багато чого – злидні, голодування, пошуки будь якої роботи щоб прокормити себе та родину, запрошення знову грати у футбол, нарешті легендарний “матч смерті”, концтабір у Бабиному Яру, розстріл п’яти динамівців, але це вже інша розповідь.

6.Республ.стадион Хрущева-41.06.22 ПП

Республіканський стадіон ім. Хрущова у травні 1941 року

7.ДК-1941

Повний склад київського “Динамо” 1941 р. (зліва направо): сидять – А.Садовський, О.Лаєвський, А.Лерман, А.Ідзковський, М.Балакин, Л.Гундарєв, М.Трусевич, А.Горинштейн, М.Голимбиєвський, В.Глазков, М.Махиня, Б.Афанасьєв, О.Клименко; стоять – М.Матиас, Т.Єдинак, П.Комаров, А.Габер, І.Качкин, Т.Газда, М.Гурський, В.Гребер, В.Онищенко, К.Щегоцький, В.Шиловський, П.Виньковатий, П.Лайко, Я.Борисов і О.Скоцень

8.ДКиев - июнь 1941

“Динамо” Київ перед матчем 22 червня 1941 року (зліва направо): В.Шиловський (майстер спорту СРСР, капітан команди), А.Ідзковський, А.Садовський, К.Щегоцький (орденоносець), М.Махиня (майстер спорту СРСР), А.Гребер, О.Скоцень, П.Виньковатий, М.Мельник, В.Глазков, О.Клименко (майстер спорту СРСР)

 

 

 

 

 

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *