Перші українські футболісти – заслужені майстри спорту СРСР
1.ava

 

 

 

Найвищим спортивним званням у Радянському Союзі було звання  – “Заслужений майстер спорту” (а з 1983 р. офіційно саме – “Заслужений майстер спорту СРСР”), яке було засноване 1934 року згідно постанові ЦВК СРСР від 27 травня “Про встановлення звання заслуженого майстра спорту”. Ось текст цієї постанови:

 

1.Значек ЗМС СССР

Почесний знак заслуженого майстра спорту (1934-91 рр.)

 1. Встановити звання заслуженого майстра спорту, що привласнюється видатним майстрам – активним будівельникам радянської фізичної культури.

  1. Звання заслуженого майстра спорту присвоюється постановами Всесоюзного Ради Фізичної Культури при ЦВК Союзу РСР.
  2. Запропонувати Всесоюзному Раді Фізичної Культури при ЦВК Союзу РСР розробити і затвердити положення про порядок присвоєння звання заслуженого майстра спорту.

5 червня 1934 р. вперше це звання було присвоєно 22 спортсменам, серед яких було й 8 футболістів. Список цих спортсменів був опублікований 17 червня в газеті “Правда”. Першим в списку був ковзаняр Яків Федорович Мельников, а серед футболістів в списку першим значився Михайло Бутусов з ленінградського “Динамо”. По 10 осіб з цього списку представляли Москву та Ленінград, і лише по одному – Київ (легкоатлет Олександр Безруков з військового відомства) та Харків (фітболіст Іван Привалов з ДСТ “Локомотив”).

Цікаво, що нагрудний знак заслуженого майстра спорту було затверджено вже 1935 року. На знаку на тлі радянських символів – червоної зірки, червоного прапора з написом “СРСР”, серпа та молота – був зображений бігун, що розриває фінішну стрічку. Автор ескізу знака – Олександр Немухін – художник-плакатник і один з піонерів лижного спорту в Росії (до речі, 1939 р. й сам був удостоєний цього звання). Таким чином, усі 22 лауреати отримали такі нагрудні значки вже 1935 року. Саме тоді вони отримали й відповідні посвідчення (зразки знаків та посвідчення наведені тут на ілюстраціях).

На реверсі кожного знаку навкруг гвинта з закруткою був вигравірований порядковий номер, дата присвоєння звання й прізвище його володаря. Таким чином українець з Харкова Іван Васильович Привалов отримав знак під…  №13. Звісно інформація про цього талановитого футболіста з України повинна тут бути наведена обов’язково:

 

ПРИВАЛОВ Іван Васильовичлівий півзахисник, арбітр (зріст 170 см).

Заслужений майстер спорту (5.06.1934 р – знак №4), суддя всесоюзної категорії (12.05.1941 р.), один з кращих футболістів 20-30-х років. Увійшов до символічної збірної Харкова за 70 років (1978 р.).

Народився 27 лютого (12 березня) 1902 р. в м.Харкові – помер 26 січня 1974 р. в м.Харкові.

У футбол почав грати 1916 р. в Харкові в клубних командах “Вікторії”, в 1920-23 рр. грав у “Штурмі” Харків, 1924 р. в КФК (Клуб фізичної культури ім. Петровського при ЦК комсомолу УРСР) Харків, в 1925-27 рр. у “Рабісі” (команді профспілки робітників мистецтва) Харків, в 1928-37 рр. у “Динамо” Харків, 1938-39 рр. в “Спартак” Харків.

У клубних чемпіонатах СРСР провів 15 матчів: 9 матчів за “Динамо” Харків і 6 матчів за “Спартак” Харків. Був капітаном “Динамо” Харків у 1930-37 рр.

Входив до складу збірної СРСР в 1924-33 рр., зіграв у 7 товариських матчах зі збірною Туреччини (2 офіційних і 5 неофіційних). Учасник першого матчу збірної СРСР 1924 р., поїздки збірної СРСР в Німеччину, Австрію, Латвію та Норвегію 1926, 1927 і 1930 рр. Входив до складу збірної УРСР в 1928-35 рр. і збірної Харкова в 1920-35 рр. (в чемпіонатах СРСР 1931 і 1932 рр. – 10 матчів, 1 гол), збірної ПСТ “Динамо” (СРСР) в 1929 і 1933 рр.

Капітан збірної УРСР у 1930-35 рр.

Досягнення: чемпіон СРСР 1924 р, фіналіст чемпіонату СРСР (і Всесоюзної спартакіади) 1928 р., третій призер чемпіонату СРСР 1935 р., другий призер чемпіонату ПСТ “Динамо” 1928, 1929 і 1933 рр., чемпіон УРСР 1923 1924, 1927, 1928, 1932 і 1934 рр. У неофіційних списках журналу “Фізкультура і спорт” “44-х найкращих” 1928 р. був під №3 і “33-х найкращих” 1930 і 1933 р. під №1. Входив до списку складу збірної СРСР 1924 р., затвердженого ВРФК (Всесоюзною радою фізичної культури) при ЦВК СРСР, а також по опитуванню газети “Красный спорт” 1926 р..

Добре відомий як футбольний арбітр у 30-40-х рр. – у 13 матчах суддя в полі та у 3 матчах –суддя на лінії (у вищому ешелону чемпіонатів СРСР 1940-41 рр. – 5 матчів)

З 1978 р. команди Харківської обл. щорічно розігрують приз І.В.Привалова.

 

Недаремно вище був вказаний і ленінградець Михайло Павлович Бутусов, бо в подальшому саме він з вересня 1940 року по червень 1941 року та ще й 1947 року був старшим тренером у нашому київському “Динамо”.   

Надалі наступні присвоєння цього почесного звання вже були проведені 1936 року, а у подальшому стали регулярними. Саме 1936 року серед 8 визначених футболістів було два харків’янина – брати Володимир і Костянтин Васильовичі Фоміни й до того ж Костянтин у 1935-36 році вже був киянином і захищав честь команди майстрів “Динамо” Київ. Та найбільших успіхів ці гравці досягли граючи у складі легендарної збірної України, яка 1935 року визначилася перемогою над професійною французською командою “Ред Стар” та й ще на їх полі. До того ж причетність і Володимира до історії київського “Динамо” теж беззаперечна, бо він був старшим тренером цієї команди майстрів вже 1938 року. Звісно, й про цих визначних українських футболістів потрібно надати належну інформацію, бо крім оцієї трійки наших “зірок” у довоєнному футболі України вищимі српортивними званнями радянська влада так біль нікого й не визначила. То ж честь і хвала цим найкращим з кращих.

 

ФОМІН Володимир Васильовичправий центральний півзахисник, тренер (зріст 168 см).

Заслужений майстер спорту (19.03.1936 р – знак №27), тренер І-ої категорії (25.12.1938 р.), один з найбільш технічних футболістів 20-30-х років. Увійшов до символічної збірної Харкова за 70 років (1978 р.).

Народився 1902 р. в м.Харкові – загинув 1942 р. в м.Харкові.

У футбол почав грати 1915 р. в Харкові в клубі ОЛС (“Общество любителей спорта”), в 1921-23 рр. грав в першій команді ОЛС Харків, з липня 1923 р. по 1925 р. в КФК (Клуб фізичної культури ім. Петровського при ЦК комсомолу УРСР) Харків, в 1925-26 рр. в ОРК (Клубі Жовтневої революції) Харків і з 1926 р. по серпень 1935 р. в “Динамо” Харків.

Входив до складу збірної СРСР в 1926-27 і 1931 рр., зіграв в 16 товариських матчах, забив 2 голи. Учасник поїздки збірної СРСР в Німеччину, Австрію, Латвію та Угорщину 1926 і 1927 рр. Входив до складу збірної УРСР в 1929-35 рр. (в чемпіонатах СРСР 1928 і 1931 рр. – 5 матчів), збірної Харкова в 1923-35 рр. (в чемпіонатах СРСР 1924 і 1935 рр. – 4 матчі, 1 гол), збірної ПСТ “Динамо” (СРСР) в 1928-29 рр. Учасник поїздок збірної Харкова до Німеччини 1925 р, учасник матчів збірних Харкова та УРСР зі збірною клубів Туреччини 1931 і 1934 рр., тріумфальної поїздки збірної УРСР до Франції 1935 р.

Капітан збірної Харкова в 1925-33 рр. і “Динамо” Харків в 1928-36 рр.

Досягнення: чемпіон СРСР 1924 р, фіналіст чемпіонату СРСР (і Всесоюзної спартакіади) 1928 р., третій призер чемпіонатів СРСР 1931 і 1935 рр., другий призер чемпіонату ПСТ “Динамо” 1929 р., чемпіон УРСР 1923 1924, 1927, 1928, 1932 і 1934 рр. У неофіційних списках журналу “Фізкультура і спорт” “44-х найкращих” 1928 р. був під №3 і “33-х найкращих” 1930 р. під №1. Входив до списку складу збірної СРСР 1924 р., затвердженого ВРФК (Всесоюзною радою фізичної культури) при ЦВК СРСР.

1935 р. був граючим тренером, а в 1936-37 рр. першим професійним тренером “Динамо” Харків. У лютому 1936 р. організував і був керівником “динамівської” футбольної школи. 1938 р. головний тренер “Динамо” Київ. Потім з 1939 р. по 1941 р. знову головний тренер “Динамо” Харків.

Закінчив Українську школу тренерів з футболу при Державному інституті фізичної культури України в Харкові.

Під час Великої вітчизняної війни був залишений в окупованому Харкові для організації підпільної роботи, але за доносом був заарештований і розстріляний фашистами в гестапо навесні 1942 р. (за іншою інформацією – за приховування єврея).

Старший з трьох братів Фоміних – відомих харківських футболістів.

З 80-х років в Харкові щорічно проводиться турнір на приз В.В.Фоміна.

 

ФОМІН Костянтин Васильовичлівий захисник (зріст 167 см).

Заслужений майстер спорту СРСР (19.03.1936 р. – знак №28). Один з найкращих футболістів СРСР кінця 20-х – першої половини 30-х років, в числі перших опанував підкат. Увійшов до символічної збірної Харкова за 70 років (1978 р.)

Народився 6 (19) грудня 1903 р. в м.Харкові – помер 16 січня 1964 р. м.Москві.

У футбол почав грати 1915 р. в Харкові в клубі ОЛС (“Общество любителей спорта”), в 1921-23 рр. грав в першій команді ОЛС Харків, з липня 1923 р. по 1925 р. в КФК (Клуб фізичної культури ім. Петровського при ЦК комсомолу УРСР) Харків, в 1925-26 рр. в ОРК (Клубі Жовтневої революції) Харків і з 1926 р. по серпень 1928 р. в “Динамо” Харків, з вересня 1928 р. по червень 1930 р. в “Динамо” Москва, потім з липня 1930 р. по 1934 р. знову в “Динамо” Харків. У 1935-36 рр. в “Динамо” Київ. У 1937-38 рр. грав в “Локомотиві” Київ.

У вищому ешелоні чемпіонатів СРСР провів всього 18 матчів: за “Локомотив” Київ – 15 матчів і за “Динамо” Київ – 3 матчі.

Був капітаном “Динамо” Харків у 1930-34 рр. і “Динамо” Київ у 1935-36 рр.

Входив до складу збірної СРСР в 1926-35 рр., зіграв 9 неофіційних міжнародних матчів зі збірною клубів Туреччини і 16 товариських матчів. Входив до складу збірної УРСР в 1924-35 рр. (в чемпіонаті СРСР 1928 року – 4 матчі). Входив до складу збірної Харкова в 1923-1928 рр. і 1931-34 рр. (в чемпіонатах СРСР 1924 р – 2 матчі, 1932 г. – 1 матч), збірної Києва в 1935-36 рр. (в чемпіонаті СРСР 1935 р. – 5 матчів), збірної Москви в 1929-30 рр., збірної ПСТ “Динамо” (СРСР) в 1928-29 і 1933 рр. Учасник переможних матчів збірних УРСР і Харкова зі збірною клубів Туреччини 1931, 1933 і 1934 рр., тріумфальної поїздки збірної УРСР до Франції 1935 р. (переможного матчу з “Ред Стар” Париж).

Був капітаном збірної СРСР в 1 неофіційному і 1 товариському матчі 1935 р., був капітаном збірної УРСР в 1926-35 рр., збірної Харкова в 1926-28 і 1934 рр. і збірної Києва в 1935-36 рр.

 Досягнення: чемпіон СРСР 1924 р., фіналіст чемпіонату СРСР (і Всесоюзної спартакіади) 1928 р. і другий призер чемпіонату СРСР 1936 р. (весна), чемпіон УРСР 1923, 1924, 1927, 1928, 1932 і 1934 рр., чемпіон Всесоюзного ПСО “Динамо» 1929 р другий призер першості ПСО “Динамо” 1933 р., неодноразовий чемпіон Харкова, чемпіон Москви 1930 г. (осінь). В офіційних списках “33-х найкращих” був під №1 за 1933 р., в неофіційних списках (складені журналом “Фізкультура і спорт”) – “44-х найкращих” за 1928 р. за №1 і “33-х найкращих” за 1930 р. за №2.

Кадровий співробітник НКВД, займав керівні пости в 30-і роки. У 1945-47 рр. служив в Москві, потім очолював ремонтно-будівельну службу стадіону “Динамо”. У 1957-59 рр. комендант Центрального стадіону ім. Леніна в Лужниках, в 1959-64 рр. інспектор-методист цього стадіону.

Учасник громадянської і Великої Вітчизняної воєн (спочатку піхотний командир, потім після контузії начальник відділу контррозвідки (СМЕРШ) в винищувальній авіаційній дивізії Степового фронту). Кавалер орденів Червоної Зірки, Вітчизняної війни II ступеня, медалей “За відвагу” і “За взяття Берліна”.

Середній з трьох братів Фоміних – відомих харківських футболістів.

 

Треба відмітити що вже 1936 року серед восьми визначених в СРСР футболістів аж троє (К.Блинков, П.Канунніков і К.Квашнін) отримали вище спортивне звання за свої заслуги й досягнення в минулі часи (через значний проміжок часу після закінчення ігрової кар’єри)..

А чи знаєте ви які взагалі цікаві події відбувалися в Радянському Союзі навкруги цього вищого спортивного звання “Заслужений майстер спорту”? Я наведу вам лише деякі, щоб освіжити вашу пам’ять:

  1. Критерії присвоєння цього звання частенько змінювалися. Так, до введення 1956 року в СРСР звання “Заслужений тренер” звання “Заслужений майстер спорту” присвоювалося й за тренерські та педагогічні досягнення й заслуги, а в 40-і роки воно навіть кілька разів надавалося провідним спортивним організаторам та арбітрам.
  2. Відомо, що у роки Великої Вітчизняної війни це звання присвоювалося майстрам спорту, що відзначилися… в боях із загарбниками.
  3. 1945 р. заслуженими майстрами спорту стали… циркові борці Іван Піддубний та Клеменс Буль, які ніколи не виступали в якості спортсменів-любителів. У тому ж році звання було присвоєно і двом піонерам російського спорту ще часів царської Росії – легкоатлету Петру Москвіну і фехтувальникові Петру Заковороту.
  4. У другій половині 40-х – початку 50-х років кількість присвоєнь цього звання різко зросла, бо насамперед було введено в практику проведення нагороджень, приурочених до свят (найбільш велике – 5 серпня 1948 р. в зв’язку з 25-річчям товариства “Динамо”. Відомий спортивний журналіст В.Пахомов зазначає, що через спущену зверху рознарядку тоді звання отримали в тому числі й спортсмени, які не мали ніяких серйозних досягнень).
  5. В першій половині 50-х років у зв’язку з виходом радянських спортсменів на міжнародну арену було прийнято рішення про присвоєння звання ще й за досягнення на найбільших міжнародних змаганнях.
  6. Як не дивно, але виявляється цього звання були удостоєні й багато радянських космонавтів – за встановлення світових рекордів у… космонавтиці.
  7. До 1988 р. цього звання були удостоєні понад 3 тисячі осіб, а усього ж знаків було вручено понад 4,5 тисячі. Кількість вручених знаків перевищує кількість заслужених майстрів спорту з тих причин, що досить багато спортсменів були позбавлені цього звання, але пізніше їм воно було відновлено або присвоєно заново й, звісно, вручався новий знак. Та й дублікати знаків також мали інший номер – так, з перших 22 значкистів дублікати були надані декільком особам, наприклад М.П.Бутусову (вже №1012 замість загубленого №4).
  8. При виїзді когось з спортсменів за кордон на постійне місце проживання або відмову повернутися в СРСР практикувалося позбавлення звання. Так, звання були позбавлені шахістка Алла Кушнір, шашкіст Ісер Куперман, “неповерненці” фігуристи Людмила Білоусова та Олег Протопопов, шахіст Віктор Корчной. Єдиним винятком був футболіст Агустін Гомес (потрапивши в СРСР підлітком в числі дітей іспанських республіканців, він в 1956 р повернувся в Іспанію – “для роботи в компартії”).
  9. У грудні 1972 р. на ознаменування 50-річчя СРСР звання було присвоєно кращим спортсменам ряду соціалістичних країн, в тому числі і польському футболістові Влодзімежу Любанськи.
  10. Ряд спортсменів були позбавлені звання за неспортивну поведінку, “порушення спортивного режиму” або з політичних причин. Серед найбільш відомих випадків такі:

- під час сталінських репресій ряд репресованих спортсменів були позбавлені і звання ЗМС і найбільш відомі серед них – брати Олександр, Андрій і Микола Старостіни – позбавлені звання 1941 р (звання відновлено 1955 р.);

- після поразки збірної СРСР з футболу від збірної Югославії на Олімпійських іграх 1952 р. звання були позбавлені тренер Борис Аркадьєв, гравці Костянтин Бєсков і Валентин Ніколаєв (пізніше звання відновлено);

- 1958 р. для трьох олімпійських чемпіонів по футболу – Едуарда Стрельцова, Михайла Огонькова і Бориса Татушиним – вечірка закінчилася кримінальними звинуваченнями; всі троє були позбавлені звання ЗМС. Проти Огонькова і Татушиним кримінальні звинувачення були зняті, але вони були довічно дискваліфіковані; 1962 р. дискваліфікація з них була знята й їм повернули звання… “майстер спорту СРСР”; а Татушину навіть звання ЗМС було відновлено, а ось Огоньков до відновлення так і не дожив (він помер 1979 р.). Стрельцов же був засуджений за звинуваченням у зґвалтуванні й тільки після виходу з ув’язнення повернувся у великий спорт, а 1967 р. йому було знову присвоєно звання заслуженого майстра спорту, так як він був визнаний кращим футболістом СРСР цього року.

- шахіст Марк Тайманов після поразки в 1971 р. від американця Р.Фішера з рахунком 0:6 був підданий огляду на митниці й у нього виявили книгу Солженіцина “У колі першому”, саме тому він був позбавлений звання (воно було відновлено лише через 20 років).

- п’ятиборець Борис Онищенко був позбавлений звання після скандалу на Олімпійських іграх 1976 р. (він оснастив свою шпагу механізмом, при використанні якого відбувалася електронна фіксація уколу без реального його нанесення), після якого послідувала його довічна дискваліфікація.

  1. Деяким спортсменам (крім зазначеного вище Е.Стрельцова) це звання було присвоєно двічі і найбільш показовий випадок з хокеїстом Віктором Кузькіним – 1963 р. він був визначений як чемпіон світу, потім був позбавлений цього звання 1965 р. за звинуваченням в дебоширстві і хуліганстві, потім відновлений 1967 р. й знову як чемпіон світу.

Ось і все, що цікавенького хотілося мені вам повідати про цей великий спортивний орден і найпочесніше спортивне звання за радянських часів.

 

                                                                                       Анатолій Коломієць

 

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *