Історія київського “Динамо” насичена значними подіями, без яких вже не можна й уявити її, настільки в серцях уболівальників вони вже зайняли своє належне місце. Звісно, завжди на першому місті були зустрічі команди на міжнародному рівні, але й серед них і ті, які не завжди були пов’язані з перемогою над суперником. Однією з яскравих подій був і міжнародний товариський матч з легендарною збірною Басконії 1937 року, яка прибула до Радянського Союзу з революційної Іспанії. Вперше київські динамівці в цьому матчі зустрілися з командою такого рівня, у складі якої грали відомі в усій Європі футболісти-професіонали. До приїзду в Київ збірна Басконії провела в СРСР 5 матчів, в яких одержала 4 перемоги і тільки в одному матчі поступилася збірній клубів СРСР під назвою “Спартак” Москва, та й то з допомогою радянського арбітра матчу.
А на рахунку динамівців Києва до цього було лише два міжнародних матчі – перший ще 1929 року зі збірною робітничих клубів Нижньої Австрії, в якому вони програли 3:4, та другий вже 1936 року на піку довоєнної слави команди – зі збірною командою Туреччини, коли вони розгромили її з рахунком 9:1.
Київ готувався до зустрічі з непереможними й легендарними “басками” – іспанськими професіоналами з “Атлетіко” Більбао ще 8 липня. Вже 30 червня динамівці з метою підготовки до такого серйозного матчу потренувалися з московським “Сталінцем” і виграли – 4:0, а контрольний матч 2 липня все ж вирішили зіграти з земляками з “Локомотиву”. Та це дербі між непримиримими в ті роки суперниками, як завжди, проходило, на жаль, в грубій силовій боротьбі й мало чого принесло для підготовки команди, та й закінчилося воно скромною перемогою – 1:0. Особливо, звичайно, “старався” Костянтин Фомін, якого ще минулого року було звільнено з “Динамо” – він “косив” усіх підряд, хто наближався до воріт з його краю, за що й був вилучений з поля, але тільки наприкінці матчу.
На стадіон “Динамо” на матч с басконцями надійшло у продаж 40 тисяч квитків (це безумовно з урахуванням і так званих “вхідних” квитків, бо стадіон мав лише 18 тисяч місць для сидіння). Усі квитки були розпродані. Навіть було відмінено прохід на стадіон по будь-яким пропускам. Але в газетах “щиро” писали, як завжди в ті часи, що стадіон готовий прийняти аж 50 тисяч глядачів, але це вже було занадто.
Та матч 8 липня було відкладено, бо в Москві було вирішено переграти “басків” за будь що, тому на цей день було призначено їх матч з московським “Спартаком”. Але щоб переграти іспанців, потрібно було посилити його склад і до Москви було терміново викликано лише з київського “Динамо” двох кращих гравців – Шиловського та Щегоцького. Такі підстави тоді в “найкращій в усьому й непереможній” Країні Рад були звичною справою. Шиловський в цьому матчі забив два м’яча, один з яких саме з того “нещасного” пенальті, призначеного радянським арбітром абсолютно ні за що. Басконців це настільки обурило, що вони усією командою покинули поле. Назрівав грандіозний скандал. Біля часу їх вмовляли в роздягальні й, кажуть, лише за вказівкою самого Молотова ті погодилися продовжити гру. Але грали вже абсолютно без усякого ентузіазму, розуміючи, що перемогти їм вже не дадуть. Ось і програли – 2:6.
А у Києві динамівці в зв’язку з вимушеною перервою вирішили не засиджуватися й запросили одноклубників з Ростову-на-Дону, з якими 11 липня зіграли унічию – 3:3. А це вже означало, що захисні редути киян не витримують ніякої критики. Проведені у вищевказаних матчах заміни Махині на Клименко, а потім і на Путистіна, який вже давно не грав, ні до чого путнього не призвели. Тоді вирішили підсилити команду харківським півзахисником Рогозянським, та й це не виправдало себе. Під боком були ростовчани, тому відразу зупинилися на їх непоганому захиснику Глазкові. А щоб вже повністю вберегтися, запросили ще й Гвоздкова з московського “Локомотиву” та Табачковського з одеського “Динамо”. Отаким чином, змінивши перед самим матчем повністю захист й майже наполовину півзахист та й ще не випробувавши його, виходити на матч з “басками” було безглуздо. Але проти вимог керівників зверху, які вважали що вони зробили все можливе для перемоги, ніхто вже не заперечував. Усі вже віддали себе на розсуд долі.
Ажіотаж навкруг цього матчу був дуже великий. Була підготовлена спеціальна програмка до матчу, а за день до матчу вийшов спеціальний номер газети “Готовий до праці і оборони”, який був повністю присвячений цьому матчу. Готувалася радіотрансляція матчу на увесь Союз, але потім обмежилися лише територією республіки.
Матч відбувся 15 липня. Басконці, коли вийшли на поле й побачили знайомі “до болю” обличчя Шиловського та Щегоцького, з якими вони зустрічалися неділю тому в “пам’ятному” для них матчі в Москві з “Спартаком”, чудово зрозуміли з ким вони насправді мають справи в особі пролетарської країни, яка будує найсправедливіше в світі комуністичне суспільство. Це їх ще більше підбурило, тому вже цьому піднесенню бажання покарати суперника кияни нічого протиставити не змогли й вони, навіть не дивлячись на значний супротив з їх сторони, все ж таки програли – 1:3. Єдиний гол забив все той же Шиловський, якого “баски” так і не змогли втримати. Взагалі динамівський захист і напад зовсім не розуміли один одного і тільки з виходом на поле Гончаренка на його звичне місце з правого краю гра у нападі стала трохи більш свідомою. У басконців, як і в попередніх матчах, чудово грав у нападі Лангара, а воротар Бласко взагалі перевищив усі сподівання глядачів. Безумовно, цей матч був найкращим уроком динамівцям, бо саме “баски” поставили на належне місце увесь радянський “непереможний” і “кращий в світі” футбол.
Хочеться звернути увагу на той факт, що вперше в Києві під час привітання капітанів команд перед початком цього матчу динамівцям було вручено пам’ятний яскравий вимпел замість традиційного в ті часи в СРСР вручення букету квітів. У західних країнах розвинутого футболу вимпел з емблемою команди давно вже був невід’ємною атрибутикою при привітанні команд. Напевно капітан киян навіть і не зрозумів, нащо це вручили цей клаптик шовку, бо в розумінні наших футболістів цінності він ніякою не мав. Інша справа, якби на ньому був вишитий портрет вождя світового пролетаріату. Звісно, вимпел, на жаль, не зберегли, а скоро й зовсім забули про цю дивну подію. Надалі настала 16-річна перерва в міжнародних матчах динамівців Києва. Грати з закордонними командами взагалі просто заборонили, бо страшенно боялися чергових поразок радянського спорту й підриву свідомості громадян щодо образу життя, який був запроваджений більшовиками.