У самісінькому центрі Києва, біля підніжжя мальовничих Черепанової та Госпітальної гір, розташований один з найбільших у Європі комплекс спортивних споруд, який з 1996 року має назву – “Національний спортивний комплекс (НСК) “Олімпійський”. Коли ж було засновано цю спортивну споруду? На це запитання вже зараз є можливість відповісти не тільки достовірно, але й у повному обсязі, до того ж жодна інформація в цій публікації не надана без документального підтвердження.

На початку другого десятиліття минулого століття в Російській імперії вирішили провести Всеросійську промислову виставку. Місцем її проведення обрали Київ – на той час велике губернське місто. Був визначений і рік її проведення – 1913. Визначаючись, де саме будувати павільйони виставки, організатори не знайшли більш придатного для цього заходу місця, як Троїцька площа – незабудоване того часу місце між Прозорівською вулицею та Прозорівським шляхом, що проліг поміж Госпітальною та Черепановою горами, а також Олексіївським парком на схилах Черепанової гори (назва цієї гори виникла ще на початку ХІХ століття, коли київським губернатором був П.С.Черепанов – саме тут була його садиба – Прим. авт.). На цій території функціонував Троїцький ринок, який займав велику площу. А найкращою архітектурною спорудою тут був Троїцький народний будинок (нині – театр оперети). Саме біля цього будинку найкращі архітектори Києва й звели високохудожні дерев’яні та муровані павільйони.  Виставка була відкрита 29 травня (11 червня) 1913 року. Саме цьому місцю й судилося стати головним спортивним ядром Києва.

Відгриміла перша світова війна та лихоліття громадянської війни на території сучасної України. Від колись величних будівель виставки залишилися руїни. Велика територія колишньої Всеросійської виставки мала жахливий вигляд. Усе, що мало бодай якусь цінність, як на поверхні землі, так і під нею, було розграбоване, викопане і спродане на так званих “товкучках”. Залишився лише бруд і купи уламків – величезний смітник.

 

 

Ще 1919 року Наркомвоєнкомом Української Соціалістичної Радянської Республіки М.І.Підвойським у Києві була відведена територія Пушкінського парку для спорудження стадіону. Були відпущені необхідні кошти і навіть розпочато підготовчі роботи, але прихід Білої армії Денікіна зірвав усі плани. У 1920-1921 роках питання необхідності спорудження стадіону порушувалося неодноразово, але ці зусилля не досягли успіху. У грудні 1922 року на засіданні Київської губернської Ради фізичної культури, яка була саме в цей час створена, про стадіон ще не згадувалось. Але вже на початку наступного року керівництвом Всевобучу було прийняте рішення про проведення в Києві ІІ-ої Всеукраїнської Олімпіади (ще не було вказівки згори щодо викорінення “олімпіад” і заміни їх “спартакіадами” – Прим. авт.). Причетні до виконання вказівок згори нарешті “забігали” – почали планувати і діяти. Уже в березні  було знайдено найбільш придатне для стадіону місце на території колишньої Всеросійської промислової виставки. Залишалося до літа звести стадіон, аби провести змагання на ньому. А головне, відрапортувати до Харкова, столиці УСРР, що все зроблено у визначені терміни. Про відсутність коштів і людські ресурси тоді мало хто замислювався. 

Особливу увагу будівництву стадіону приділяв угорський політичний діяч-інтернаціоналіст Лайош Гавро, який у 1922-1923 роках був військовим комісаром Київської губернії (1938 року розстріляний, як “ворог народу” – Прим. авт.). Саме йому належить ініціатива створення Червоного стадіону. І завдяки Гавру це будівництво таки почалося. Назва стадіону була визнана за революційними традиціями того часу. Червоний колір у назвах багатьох споруд домінував ще багато років.

Але враховуючи обставини, спочатку було вирішено обладнати бодай якийсь спортивний майданчик. І почали руйнувати все, що залишилося від виставки. Хоча й це було непростою справою, бо те, що можна було розібрати без техніки, уже розграбували. Залишилися стіни центральних павільйонів, але, як з’ясувалося, вони були залізобетонними. І тому наприкінці квітня впродовж чотирьох днів повітря здригалося від вибухів – стільки часу тривали підривні роботи.

Однак проект нового стадіону, розроблений молодим інженером Л.І.Пільвинським, уже був затверджений. Простенький, але з перспективою підсилення і можливістю доопрацювання. Щоправда, в поспіху ніхто не замислився над тим, куди має бути зорієнтована головна вісь стадіону. Її провели зі сходу на захід, що навіть у ті роки в інших країнах ніколи не застосовувалося. Але цей варіант був швидкоплиннішим, та й обсяг робіт – меншим.

Центральний вхід до виставки – красиву, білого кольору “тріумфальну арку” залишили. Вона стала входом до стадіону.  Для південної і східної трибун використали природні схили Черепанової гори. З уламків будівель збудували північну та західну трибуни, засипавши їх землею.

За проектом вирішено було залишити басейн головного фонтана виставки за західними воротами футбольного поля. Це заглиблення планувалося використати пізніше зі спеціальною метою. Траву на футбольному полі, може, й сіяли, але вона, звичайно, зійти ще не могла. Щодо дерев’яних лавок для глядачів: їх узагалі не зробили. Планувалося спочатку поставити лавки на 10 тисяч місць, а потім вирішили, що ще чотири – п’ять тисяч глядачів стоятимуть на схилах, тож ця цифра змінилася на 14 тисяч. А для сидіння, крім пагорбів, можна було використати лише колишні сходи, що залишилися від виставки за східними воротами. Звідки з’явилася вже в наш час офіційна цифра – 5 тисяч, важко сказати. У тодішніх документах вона не зустрічається. Можливо, переплутали з вмістимістю “Спортивного поля”, а може, вже в наступні роки спочатку збудували лавки саме для п’яти тисяч глядачів.

Роботи до кінця червня велися лише силами допризовників. 300 мобілізованих молодих хлопців працювали тут задарма, бо місцева влада та громадські об’єднання  зовсім не виділяли на це кошти. Л.Гавро, щоб якось виправити становище, організував з 1 липня “Тиждень Червоного стадіону”, під час якого в селах і невеличких містах Київщини збиралися “добровільні” внески з допризовників губернії. Аби виправити фінансове становище, був запроваджений й масовий продаж маленьких червоних зірочок, які називали значками Червоного стадіону. Чим ближче було до визначеної заздалегідь дати відкриття, тим більше залучалося громадян до будівництва. 15 липня на недільнику працювало півтори тисячі киян.  

Час початку проведення змагань постійно відкладали. Потім зрозуміли, що нічого путнього з цього не зробити, що потрібні великі кошти на проведення Всеукраїнської Олімпіади, тому й перенесли її до Харкова. Але в Києві таки мали відбутися змагання бодай місцевого значення, тому й вигадали губернську Олімпіаду. Деякі турніри передбачалося провести на спортивному майданчику “Полярна зірка” на вул. Фундуклеївській (нині – вул. Б.Хмельницького, пізніше там обладнали міський велотрек – Прим. авт.).

До речі, в Києві саме в цей час облаштовувався ще один справжній стадіон, який мав назву – Куренівський і був у розпорядженні Клубу робітників ім.Жовтневої революції (у подальшому відомий киянам, як стадіон “Спартак”).

А от і сенсаційна знахідка!  Виявляється, що на початку серпня Київська губернська Рада фізичної культури підтримала ініціативу губвоєнкома Л.Гавро щодо назви спортивної арени  –  Червоний стадіон ім. Л.Троцького ( Троцький (Бронштейн) Лев Давидович – народний комісар військових і морських сил СРСР, з 1926 року за партійний ревізіонізм виведений з Політбюро ЦК ВКП(б), а наприкінці 1927 року – з складу ЦК, висланий з СРСР і вбитий за кордоном – Прим. авт.). Але ім’я цього партійного діяча в назві стадіону значилося тільки 1923 року. У 1924-1925 роках арена була занедбаною, тому соромно було згадувати високопоставлене ім’я, а в 1926-1927 роках про це боялися навіть згадувати. Тільки з 1928 року ім’я Троцького “стерли з пам’яті”, і аж до нашого часу про це не було майже нікому нічого відомо. У радянські часи вміли дуже майстерно позбавляти людей історичної пам’яті.

Дата відкриття губернської Олімпіади переносилася з 5 на 11 серпня, а потім – на 12-е. Про урочисте відкриття стадіону 1 серпня, звісно, забули і, насамперед, тому, що відкривати, як з’ясувалося, не було чого. Звичайно, інакше не могло бути, бо навіть нині за півроку зробити щось. Що насправді заслуговує уваги, навіть на рівному місці, а не на руїнах, дуже важко.

Але відкриття Олімпіади все-таки відбулося. Перші змагання на Червоному стадіоні були проведені 12 серпня 1923 року і саме цей день, а не якийсь інший, є днем народження стадіону. 

На Олімпіаді мали виступити спортсмени з Умані, Білої Церкви та Черкас, але прибуло тільки 38 представників Умані та 14 – Малина.

Відкриття Олімпіади відбулося опівдні (близько 13-00). Спочатку урочистим маршем на стадіон вийшли учасники, а потім губвоєнком Попов (Лайош Гавро уже відбув з Києва і не був присутній на відкритті свого творіння – Прим. авт.) оголосив Олімпіаду відкритою. З вітаннями виступили представники Київської та Уманської рад фізичної культури, начальник губвсевобучу та київський окрвоєнком. Після цього й розпочалися змагання легкоатлетів, а також був проведений один тайм товариського матчу між Шулявським Спортклубом і збірною міста Малина (2:0). Увечері присутні переглянули на великому екрані кінофільм “Хто вбивця?”.

А де ж такі відомі нам з давніх років епізоди відкриття стадіону, як гра у “живі шахи”, де гімнастичні вправи і піраміди? Чого не було, того не було. Все це “красива” фальсифікація фактів. Насправді “живі шахи” з’явилися значно пізніше – 1925 року, а гігантська піраміда зі спортсменів у вигляді зірки – взагалі 1928 року (до речі, є видання, в яких під цими фото навіть вказаний 1912 рік – Прим. авт.).

На стадіоні не існувало ніяких трибун з дерев’яними лавками для глядачів як 1923 року, так і в п’ять наступних років. Отака істина! Наголошувати, що стадіон був здатний прийняти 5 або 14 тисяч глядачів, абсурдно. За бажанням, звичайно, на пагорбах і насипах могло розміститися щонайменше 30 тисяч глядачів. Не було збудовано і роздягальні для спортсменів.

Також з’ясувалося, що на Олімпіаді 1923 року був не тільки показовий один тайм футбольного матчу в день відкриття, а й справжній футбольний турнір, що відбувся 14, 16 і 19 серпня за кубковою системою і виявив найпершого чемпіона Київської губернії – київський “Яхт-клуб”, який у фіналі переміг команду Вищої військової школи ім. Каменєва (2:0).

Але будівельні роботи на стадіоні після завершення змагань повністю призупинилися. Від’їзд з Києва колишніх губвоєнкома Л.Гавро, а потім і начальника Всевобучу С.Варича одразу позначився на цій справі. Нові керівники, на жаль, не виявляли ініціативи щодо запланованих заходів. І вже навесні наступного, 1924 року, коли розтанув сніг і лід на ковзанці, що її обладнали на стадіоні взимку, стало зрозуміло, що в такому стані стадіон для лігових футбольних матчів весняної першості міста використати не вдасться.

Навіть після того, як стадіон повністю перейшов від губвоєнкомату до губернської Ради фізкультури, нічого не змінилося. До липня 1924 року роботи не велися взагалі. За західними  воротами футбольного поля не було “…спущено целое озеро воды, образовавшееся на месте бассейна, и в грязной воде его плескаются и купаются дети соседнего приюта… А пока ГСФК подрабатывает тем, что пускает на стадион за деньги… коров для пасьби. Но для того чтобы пасти на стадионе 20 коров, не стоило затрачивать столько труда и энергии, сколько было затрачено на его создание в прошлом году…”.  Так писав “Вісник фізичної культури” № 8 (м.Харків) за 15.06.24 р. Таким чином зрозуміло, що деяка травичка все ж таки зійшла восени, якщо було де пастися коровам. А про кращу “газонокосилку” і мріяти не треба, та й підкормка природня.

От така правда про ці події, Пробачте, але що було – то було.

 

                                                                                     Анатолій Коломієць