Чи знаєте Ви хто такий Олексій Дмитрович Бутовський ?
Закладка до А.Д.Бутовского

Не знаєте? То не переживайте, я теж про цього дійсно видатного чоловіка взнав зовсім недавно, коли мені вже було за 70. Якось спочатку зніяковів, але потім, коли познайомився з його біографічними даними, то одразу заспокоївся – ця людина до футболу практично не мала ніякого відношення. Тому й я про нього нічого не знав і більшість з вас не знає.
Я на його портрет натрапив переглядаючи саме одну з тих чудово виданих книжок, про які мова велася у попередньому моєму нарисі, у альбомі “100 років полтавському футболу (1909-2009)”.  Коли я його переглядав, то побачив на одній з перших сторінок фото цього колоритного військового. Крім підпису під цим фото, що це О.Д.Бутовський, я знайшов, що цей генерал був уродженцем Лубенщини та членом першого Міжнародного олімпійського комітету (МОК). Чого його приплели до зародження футболу в Полтаві, там не було жодного слова. Звісно, це мене спочатку обурило, але, звичайно ще більше заінтригувало.  Потім я згадав, що чув як стадіон “Ворскла” в Полтаві з деяких часів начебто почав носити ім’я якогось Бутовського й до того ж біля цього стадіону було встановлено ще й пам’ятник цій людині. Одразу ж в побудках промайнула надія, що може після  відсвяткування  надуманого й сфальсифікованого 100-річчя футболу Полтави щось істориками місцевого футболу було знайдено новеньке, що проллє істину в цьому питанні.
Знайти інформацію про Олексія Дмитровича Бутовського в Інтернеті виявилося зовсім неважко. Одразу ж у “Вікіпедії” я отримав повну й всебічну інформацію щодо цієї визначної особистості. І перше, що мене вразило – це те, що він був українцем і народився дійсно біля міста Лубни що на Полтавщині. Глянув на мапу – якраз посередині між Києвом і Полтавою, й до того ж Лубенський повіт входив спочатку до Київського намісництва, а вже в ХІХ сторіччі був переведений до Полтавської губернії.  Це я до того, що може й в Києві є потреба вшанування цієї непересічної особистості.
Але не буду тягнути й спочатку вкажу, що О.Д.Бутовський дійсно був серед членів першого Міжнародного олімпійського комітету (МОК) у 1894-90 роках, саме через це був активним учасником і організатором Перших Олімпійських ігор сучасності, приятелював з самим П’єром де Кубертеном, а до того ще й був… генерал-лейтенантом Російської імперії.
Майже скрізь вказано, що в МОКу він представляв Російську імперію, але це зовсім не так, бо до першого складу цієї Організації її засновник П’єр де Кубертен залучив не представників країн, а найкращих в світі спеціалістів з фізкультури й спорту, своїх однодумців і товаришів.
Вважаю, що вже настав час ознайомитися з повною біографією цієї людини:
Бутовський Олексій Дмитрович – генерал Російської імператорської армії, вчений, педагог і спортивний діяч, один з засновників і перших членів Міжнародного олімпійського комітету (МОК).
Народився 9 (21) червня 1838 р. в селищі П’ятигорці Лубенського (потім Кременчуцького) повіту Полтавської губернії в незаможній родині потомствених дворян – українських поміщиків  – помер 25 лютого 1917 р. в м. Петрограді (похований на Новодєвічьєм цвинтарі).

Дитячі роки його пройшли на Полтавщині в родовому маєтку батька – Дмитра Петровича в Пелеховщині – селі Лохвицького повіту. Після закінчення загальних класів пансіонату в Полтаві, Петровсько-Полтавського кадетського корпусу та спецкласів інженерного відділення Костянтинівського артилерійського училища він 1956 р. з унтер-офіцерів після проходження військової практики в Дворянському полку в Санкт-Петербурзі отримав звання прапорщика (у 18 років) в лейб-гвардії Павлівському полку, з відрядженням 1856 р. до Миколаївської інженерної академії  (на теоретичне відділення). Але деякий час служив у військах, приймав участь у бойових діях під час воєнної кампанії в Польщі (1863 г.) і за проявлену там хоробрість був нагороджений першою державною нагородою – орденом Святої Анни 4-го ступеню. Потім він повернувся до свого рідного Петровсько-Полтавського кадетського корпусу, як викладач курсу фортифікації, а потім фізичної підготовки. У 1964-65 рр. він знову в військах, де в званні штабс-капітана командував ротою, після чого знову повертається до педагогічної діяльності, з якою надалі був пов’язаний понад 50 років.

Після трирічної праці в кадетському корпусі він 1861 р. був відряджений спочатку до лейб-гвардії Петровського полку, потім з 1871 р. переїхав до Санкт-Петербургу, де спочатку був вихователем у військовій гімназії, а потім у Головному управлінні військових навчальних закладів та в Олександрівському кадетському корпусі, де викладав теоретичний курс з історії мистецтв, живопису, історії фізичної культури й одночасно проводив практичні заняття з фехтування, стрільби, гімнастики та рухливих ігор. У цей період Бутовський починає створення й публікацію своїх напрацювань, присвячених усіляким аспектам фізичного виховання у військах і воєнних навчальних закладах – кадетських корпусах. Ці розробки Бутовского в тих чи інших формах були запроваджені в практику в різних воєнних навчальних закладах Російської імперії.

У 1880-90-ті роки у званні полковника за дорученням воєнного відомства Російської імперії Олексій Дмитрович неодноразово перебував у Європі, де вивчав викладання гімнастичних дисциплін у передових навчальних закладах Швеції, Данії, Німеччини, Бельгії, Англії та Франції й таким чином став спеціалістом освіти в сфері фізичної культури. Знайомству з закордонним досвідом і налагодженню особистих контактів з спеціалістами в багатьох країнах в значній мірі сприяло й те, що він добре володів декількома іноземними мовами, завдяки чому мав змогу вільно спілкуватися з колегами.

1888 р. він був призначений членом комісії при Міністерстві освіти щодо розробки питання викладання військової гімнастики в громадських учбових закладах. З 1990 р. він вже запроваджує курси з підготовки спеціалістів у сфері фізичного виховання, читає лекції з історії, теорії та методики фізвиховання.

1892 р. в чині генерал-майора під час свого перебування у Франції  він знайомиться з бароном П’єром де Кубертеном. Завдяки спільним поглядам на спорт та його місце в системі виховання й освіти молоді, вони підтримують один одного щодо ідеї відродження проведення Олімпійських ігор сучасності. А вже 1894 р. О.Д.Бутовський саме П’єром  де Кубертеном особисто запрошується на Міжнародний Атлетичний конгрес до Парижу. І навіть не дивлячись на те, що обставини не дозволяють йому бути присутнім на цьому конгресі, він все одне потрапляє до перших 13 членів Міжнародного Олімпійського комітету (МОК), обраних на цьому конгресі (як бачимо, мова про представництво його від Російської імперії не йшлася, він був обраний виключно як спеціаліст в цій справі). А вже 1896 р. Олексій Дмитрович став свідком Перших Олімпійських Ігор й після повернення  видав книгу “Афины весной 1896 года” (як відомо, в числі учасників цих змагань не було жодного представника Російської імперії). До того ж, усі спроби створити в імперії Російський олімпійський комітет не увінчалися успіхом й О.Д.Бутовський 1900 р. вимушений був залишити членство у складі МОКу.

Так вже сталося, що різноманітна й досить значна (не лише в національному, але й у міжнародному масштабі) плідна діяльність Бутовського в сферах фізичного виховання, спорту та олімпійського руху на протязі довгих років у Радянському Союзі замовчувалася офіційною історієграфією (були інколи зовсім виняткові й коротенькі  спомини про нього). Це, виходячи з усього, пояснюється тим, що для партійно-державного керівництва СРСР і його ідеології дворянин за походженням й успішний воєнний діяч, генерал-лейтенант російської армії, який відрізнявся до того ж ще й успішною кар’єрою й численними нагородами та й ще який не мав жодних конфліктів з владою Російської імперії, був як класово, так і соціально далеким для комуністичного режиму в Радянському Союзі.

Адже за свої заслуги та за вислугу років генерал-лейтенант О.Д.Бутовский був нагороджений орденами Олександра Невського, Білого Орла, Святого Володимира ІІІ і ІV ст., Святого Станіслава ІІ ст. з Імперською Короною, Святої Анни І, ІІ, ІІІ і ІV ст., Командорским Хрестом грецького Ордена Спасителя тощо.

Він залишив понад 70 друкованих видань з фізичного виховання та його історії, щоправда більшість з них мала відношення до викладання цієї дисципліни у військових навчальних закладах.

В Україні лише 2006 р. при підтримці Національного олімпійського комітету України була видана в Києві (на українській мові) книга О.Д.Бутовського “Вибрані твори” (упорядники – В.В.Драга та М.Д.Зубалій), а потім 2009 р. повне зібрання творів О.Д.Бутовського “Эпистолярное наследие. Собрание починений” (у чотирьох томах), яке побачило світ у видавництві “Олимпийская література” Національного університету фізичного виховання та спорту України .

1.Памятник Бутовскому в ПолтавеЗ 22 червня 2008 р. ім’я О,Д.Бутовського почав носити стадіон “Ворскла” в Полтаві, перед входом до якого було встановлено монумент, в основі якого п’ять олімпійських кілець, а 4 липня 2008 р під час урочистостей до 170-річчя О.Д.Бутовського був встановлений ще й бюст цього видатного діяча.

До речі, в Росії в Санкт-Петербурзі ще 23 липня 1996 р. до відкриття III Ігор Доброї волі та ознаменування 100-річчя Міжнародного олімпійського комітету на головних сходах стадіону ім. С.М.Кірова були встановлені бронзові бюсты П’єру де Кубертену та О.Д.Бутовському. Але вони через деякий час опинилися на складі. Потім 6 квітня 1996 р. до сторіччя Олімпійського руху вони знову були встановлені біля стадіону. Та 2000 р. їх  перенесли до приміщення адміністрації стадіону, а зараз вони у “запасниках” Національного державного Університету фізичної культури, спорту й здоров’я ім. П.Ф.Лесгафта у Санкт-Петербурзі. Треба відмітити, що заслуги О.Д.Бутовського в Росії завжди були принижені  й затьмарені їхнім кумиром П.Ф.Лесгафтом, з яким, до речі, у О.Бутовського були складні й натягнуті відносини через різний підхід до розуміння питань фізкультури й спорту, особливо при вихованні молодого підростаючого покоління. П.Ф.Лесгафт (на відміну від А.Д. Бутовского) у своїх працях негативно відносився до спорту взагалі, виступав проти застосування в процесі фізичного виховання будь-яких гімнастичних приладів й, до того ж, був проти використання фізичних вправ для рук, бо, як він вважав, вони призначені для виконання усілякої тонкої роботи.

Якби не членство О.Д.Бутовського в МОКу, то про нього ніхто б і не згадував. А так при відзначенні П’єра де Кубертена чи Олімпійського руху завжди до цієї визначної постаті світового масштабу росіяни вимушені “пристібнути” когось з своїх, але крім О.Бутовського начебто й нема кого вшановувати. Навіть на одній з пам’ятних монет Росії у серії “Олимпийский век России” поряд с Кубертеном розмістили ще й Бутовського.

Щодо України, то тут на державному рівні ця постать нажаль майже нікому не відома. Але ж не треба забувати, що за тих часів серед заходів, які повинні були активно сприяти розвитку спорту в Російській імперії, тобто й на теренах нинішньої України, були прийняті рішення про проведення першої та другої Російських Олімпіад у Києві влітку 1913 р. та у Ризі 1914 р. тощо. І хоча ці та інші великі комплексні заходи проводилися вже без участі О.Д.Бутовського, однак не підлягає сумніву, що усі ініціативи щодо створення й розвитку олімпійського руху в Російській імперії та піднесення тут олімпійського спорту, були б просто неможливі без наявності того фундаменту, який був закладений піонером фізичного виховання та спорту, яким був Олексій Дмитрович Бутовський.

Я не в праві судити значимість його напрацювань в галузі фізкультури та спорту, але те, що до футболу він навряд чи якесь відношення має, то це вже точно. Викликає, звісно, подив до дій полтавських функціонерів від спорту, які мертво “вчепилися” в цього генерала, хоча він для України та й для розвитку самої Полтавщини не зробив жодного хоча б маленького кроку (історії такі його дії не відомі). А тільки за те, що він мав честь народитися на узбіччі цієї області та трохи ще й вчився у Полтаві, вважаю не заслуговує уваги, щоб визначати його ім’ям місцеві стадіони та встановлювати пам’ятники. А от на державному рівні він, безумовно, заслуговує поваги і визнання хоча б через те, що він за національністю був українцем. До того ж треба відмітити, що 2008 р., у зв’язку з 170-річчям з дня народження О.Д.Бутовського, НОК України провів декілька наукових конференцій і творчих зустрічей, присвячених  життю й діяльності великого співвітчизника.

Щоб бути точнішим, я зібрав дещо показове щодо відношення Олексія Дмитровича до футболу, бо, звісно, також не могло бути, щоб він взагалі не звертав увагу на цю гру.

Відомо, що в більшості кадетських корпусів рухомі ігри завжди підтримувалися. Ось і О.Д.Бутовський вказував, що в цих військових навчальних закладах головне завдання щодо організації таких ігор “должно состоять в том, чтобы привлечь к ним воспитанников всех возрастов, сделать участие в игре общей потребностью, ввести эти упражнения в нравы заведений и поставить умелое отношение к играм делом личного самолюбия каждого мальчика и каждого юноши”.

Знаходячись у відрядженнях в багатьох європейських країнах, звісно він, перебуваючи 1899 р. в Англії не міг не звернути увагу на прихильність мешканців цієї країни до гри у футбол, тому у своїй праці “Воспитание и телесные упражнения в английских школах”, виданої в Петрограді вже 1915 р., а також і в деяких інших своїх напрацюваннях він відмічав, що в цій країні у виховному режимі учнів навчальних закладів така велика рухома гра, як футбол, займала основне місце. Тут викладачі, побачивши, що старші школярі залюбки грають у цю простонародну гру, сприяли її розробці, при якій “футбол стал применимым как здоровая школьная игра, дающая человеку бодрость и силу. Так была создана известная ныне игра в футбол по правилам Регби, и тем самым было положено начало упорядочению атлетических игр в английских школах”.

О.Д.Бутовський відмічав, що одним з обов’язкових типових об’єктів англійської громадської школи є “playgrounds” – майданчик для гри у футбол. Він вказав причини, які визначають особливу роль футболу в житті англійських школярів: “Во-первых, игра в английской школе есть чисто ученическое учреждение. Школа заботится о доставлении для этого всех удобств. Она покупает поля; дает время для игр; имеет в своих руках несколько призов. Но самая игра находится в руках учеников. Учителя могут принимать участие в игре и принимают, но дальше этого они не имеют никакого отношения к игре. Во время игры, хотя бы тут была в сборе вся школа, никакое должностное лицо не присутствует. Зрителем можно быть сколько угодно, но распоряжаться, вмешиваться — нельзя. Это не принято, да этого и не нужно. Игра является, таким образом, как бы противовесом учебному делу. Одно целиком находится в руках старших, другое — целиком в руках учеников”.

Далі Бутовський продовжує: «Во-вторых, эти игры ведутся не для одного только препровождения времени. С ними связаны серьезные корпоративные и личные интересы учеников. Каждая школа ежегодно состязается… в футбол с другими школами. Так, Гарроу ежегодно состязается в крикет с Итоном, в свою очередь, Итон имеет состязание с Винчестером и пр. Состязаются на переходящие призы, и обладание призом в течение года считается величайшим почетом. Кроме того, каждая школа имеет периодические состязания с университетскими спортивными кружками и с представителями различных “спортивных клубов”.

Олексій Дмитрович пояснює, чому англійські ігри не приживаються в російських навчальних закладах: «Английские школьники играют при таких условиях, какие наша школа не может дать своим воспитанникам. Эти условия совсем не отвечают нашим взглядам на воспитание… Надо также прибавить, что наши континентальные школы нигде не располагают такими обширными полями для игр, как английские общественные школы”.

А наприкінці своєї праці А. Д. Бутовский узагальнює свої враження й робить висновок: «…Английские школьники, играя в футбол… проводят в движении, на свежем воздухе, при всякой температуре, два-три, даже четыре часа в день. Это, без сомнения, закаляет их физически, приучает их к работе и в холодное, и в жаркое время и тем самым укрепляет их здоровье. Упражнений, равных по их гигиеническому значению, наши закрытые заведения не дают своим ученикам. Надо прибавить, что английские школьники играют в свои игры с неведомым у нас увлечением, и, хотя мы и считаем принцип состязания антипедагогическим, мы должны, однако, признать, что это увлечение является именно следствием серьезного состязательного характера английских игр и упражнений. Вместе с тем, едва ли можно серьезно отрицать, что всякая работа, поставленная в условия состязания, развивает очень ценные для жизни душевные качества: настойчивость, упорство в достижении цели, мужество, находчивость, уверенность в своих силах и уменье ими пользоваться».

Нажаль після відвідання перших Олімпійських ігор сучасності в Греції у своїй книжці “Афины весной 1896 года” він жодного свого враження від показового матчу з футболу не висловив, тому вважати, що він був присутнім на цьому матчі, як вказують деякі видання, звісно недоцільно, бо підтвердження цьому немає.

                                                                                          Анатолій Коломієць

Коментарів: 1

  1. Наталія

    …. мені прикро усвідомлювати, що не знаю дуже багато цікавої інформації про людей, якими можна гордитись!
    … але є такі люди, завдячуючи котрим білих плям стає менше. Маю на увазі автора матеріалу.
    Сьогодні, 25 вересня 2018 року я прочитала статтю про О.Д.Бутовського.
    Цікаво викладений матеріал. Дякую.
    Відверто кажучи, відбулось відкриття відразу двох особистостей – головного героя та автора статті.

Написати відповідь до Наталія Скасувати відповідь

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *