Байки коментаторів у прямому тв-ефірі
sport-27

Голоси спортивного телеефіру розповіли про те, як за роботою співали «Ти ж мене підманула», ухилялися від поліцейських і пускали нецензурщину в репортаж. Історії від Віктора Вацка, Валентина Щербачова та Григорія Палія.

 

 

«Во бл… », – крикнув казах. І це пішло у ефір»

 

«Це було в Алмати, восени 2004-го, – згадує телекоментатор Віктор Вацко. – Проти України казахи грали свій перший матч під егідою УЄФА. До речі, програли нам 1:2. Колосальний ажіотаж, президент Казахстану на грі. Українські журналісти приїхали на стадіон за півтори години до матчу. Але місцева охорона не розуміла, куди нас пускати. Водій автобуса зробив три кола навколо стадіону. У підсумку на арену ми потрапили хвилин за п’ятнадцять до початку. Я став шукати коментаторську кабіну. Натрапив на прес-аташе казахської збірної, який пообіцяв допомогти. Він теж весь «в запарі» був, бігав по стадіону, я – за ним. Потім я поплескав його по плечу і спитав «Так де ж коментаторських кабіна?», На що той, ніби в перший раз мене побачив, відповів: «Чого ви до мене причепилися?». У підсумку я знайшов своє місце. Майданчик між ярусами, на ньому столик пластиковий з монітором розміром дюймів дев’ять і замість коментаторської гарнітури – мікрофон на підставці, який не можна зрушити з місця. Для коментаря доводилося до нього постійно нахилятися. Тут ще звук пропав.

Я не міг зв’язатися з Київом десь до десятої хвилини матчу. Нарешті, все в порядку. Коментую матч, а позаду мене на цьому ж майданчику – вболівальники Казахстану. І ось казахи атакують лівим флангом. Олег Гусєв відбирає м’яч у зірки місцевого футболу Руслана Балтіева, який, врізавшись в корпус нашого гравця, відлетів на рекламні щити. Дивлюся повтор цього моменту на моніторі і відчуваю, що хтось мені дихає у вухо. Обертаюся – наді мною здоровенний місцевий фан, який теж дивиться в монітор. Я трохи пригнувся, і він нахилився ще нижче. І коли на повторі пішов епізод зіткнення Балтіева, цей мужик як закричить: «У бл …» І це все – у мікрофон. Зрозуміло, що звук відключити я не встиг, та й не міг це зробити. Все пішло в ефір. Довелося викручуватися, мовляв, бачьте, шановні глядачі, яка реакція у місцевих уболівальників на цей епізод. Думаю, телеглядачі зрозуміли, що я цього сказати не міг. Але після трансляції я сам довго висловлювався нецензурно, кажучи, що місце Казахстану не тільки не в Європі, але і не в Азії».

 

«Фани вирішили, що журналіст з СРСР і стягнули з нього взуття»

 

«Я не соромився перед початком матчів звертатися до тренерів« Динамо »за складами. І ніколи не мав відмови у Валерія Лобановського, – розповів нам досвідчений телекоментатор Валентин Щербачов. – У Кубку Чемпіонів-87 «Динамо» грало в Глазго з «Селтіком». Там до мене буквально «прилип» англійський коментатор, який просто не вірив, що мені вдасться роздобувати склади і цього разу. «Нам же їх ніхто не дасть» – говорив він. Але ніяких проблем не виникло. З роздягальні «Динамо» вийшов Анатолій Пузач і продиктував склад. Потім я збігав в роздягальню суперників і зробив те ж саме. Потім, щоб встигнути до початку гри на свої місця, нам довелося швидко перебігти через поле, в порушення правил. Я встиг ухилитися від поліцейського, а англійця зачепили добре, навіть плащ порвали. А потім виявилося, що для того щоб потрапити на наші місця, доведеться як на турніку «зробити вихід силою», щоб влізти на дощатий поміст. Мені це вдалося, а він мужик такий важкий. Місцеві фани, думаючи, що висячий коментатор – це журналіст з СРСР, почали закидати його банками з-під напоїв і стягнули туфлі. Я з великими труднощами затягнув його наверх».

 

«А в Утрехті, куди я відправився висвітлювати матч «Динамо» в Кубку Кубків в 1985 році, до мене причепився голландський коментатор, – продовжує Щербачов. – Як я зрозумів, він не дуже розбирався у футболі, весь час щось у мене питав. Але починається матч, я веду прямий репортаж, а він просто сидить поруч у кабіні і мовчить. У перерві я у нього запитав: «Ти у мене стільки інформації отримав, чому ж мовчиш?» А він відповідає: «У мене всього 15 останніх хвилин підуть в запису. Зароблю, правда, небагато – всього 800 гульденів». І це при тому, що нам тоді за повний матч платили 12 рублів».

«В 91-му році у мене був випадок в Москві. Київське «Динамо» грало з «Торпедо». Перед матчем різко похолодало. А так як коментаторської кабіни не було, треба було перебувати у кромки поля. Наставник торпедівцям Валентин Іванов дав мені шинель, по ходу матчу надсилав своїх помічників з чаєм, і навіть коньяком. Але динамівці виграли, і на мене, як людину з Київа, що знаходився найближче до Іванова, тренер торпедівців обрушився з нецензурщиною. Довелося рятуватися від його гніву втечею».

 

«Ти ж мене підманула» виконали на пів-Європи»

«Була в мене історія на Паралімпіаді-2004 в Афінах, – розповідає Григорій Палій, – Ми на Перший національний мали транслювати чоловічий фінал баскетболу на візках. У ті роки цей вид спорту був у нас екзотичним і маловідомим. Ми з Ігором Цигаником ретельно готувалися і повинні були, як то кажуть, «в два вокалу» вийти у ефір. Трансляцію повинні були вести не з самого спортзалу, а з прес-центру. Прийшли заздалегідь на місце, все роздруковано, розписано. Гравців команд знаємо мало не в обличчя. Залишалося хвилин 15 до початку гри, коли дзвінок на мобільний – нам повідомляють, що відео є, а звук не проходить. Ні нас, ні інтершуму із залу – повна тиша. Циганик залишився біля мікрофона, а я пішов з’ясовувати проблему у технічної служби, яка обслуговувала змагання. У них все в порядку, а Україна звук не отримує. Згадалася історія, як колись щури перегризли кабель в НКТУ. …

 

Загалом, матч почався, а ми з Ігорем сидимо, чекаємо. У Києві пішла підстраховка, за нас хтось коментував в студії, людина абсолютно не в темі. А у нас ситуація така – говорити «в космос» не дуже-то хочеться, і ми вирішили поспівати. Обидва знаємо багато українських пісень – ось і затягнули «Ти ж мене підманула», сидячи біля мікрофонів, а за нею й інші. Матч ми повинні були відсидіти: хто знає, а раптом з’явиться звук. Так пройшла половина матчу. У перерві прийшла до нас працівниця служби. Звали її Олександра, румунка, саме вона контролювала вихід звуку від нас в ефір. Вона сказала: «Не знаю, чи чують вас в Україні, але Франкфурт вам аплодує!» Сигнал передавався через Франкфурт і тільки потім йшов в Україну. Але виявилося, що десь на території Львівської області сталася аварія за кілька хвилин до трансляції – перегоріла релейна станція, яка повинна була передавати цей сигнал. І виходить, що на всьому шляху від Афін до українського кордону було чутно, як ми співали українські пісні…».

 

Джерело – газета Сегодня

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *