Футбольні байки від Олександра Литвиненка
litvynenko

Сайт Федерації футболу м. Києва дарує своїм читачам нову рубрику – «Футбольні байки».

 

Відкриває її відома людина – арбітр республіканської та всесоюзної категорії, ветеран київського футболу Олександр Литвиненко. Протягом десяти сезонів обслуговував матчі чемпіонату, кубка СРСР і кубка Федерації футболу СРСР. Загалом у союзних турнірах він провів понад 230 матчів. Багато хто знає Олександра Михайловича, як досвідченого рефері, але він також чудовий співрозмовник, завжди готовий розповісти кілька цікавих випадків, які траплялись з ним протягом кар’єри.

 

ЯКИЙ НОМЕР ЗАБИВ?

- Судив я матч між львівськими «Карпатами» та «Темпом» з Шепетівки. Гра була напруженою і одному з моментів я назначив пенальті у ворота «Темпа». Як завжди гравці команди намагалися переконати мене, що порушення не було, але ж арбітр свого рішення не міняє. Я визначив хто з гравців «Карпат» буде пробивати. 10-й номер господарів розбігається і замість потужного удару легесенько штовхає м’яч поперед себе. А тим часом з-за спин гравці вибігає воротар львів’ян і посилає м’яч у сітку. Мій асистент Віктор Догадайло стоїть на лінії воріт, але чомусь не сигналізує про взяття воріт. Виникла секундна пауза після якої я показую на центр. Після гри голова переглядової комісії львів’янин Михайло Кусень в мене запитав, чому я не відразу зафіксував гол. Прийшлось відповісти, що в цей час я визначався з номером гравця який забив гол. Звичайно всі, хто це почув розсміялися. Адже в ті роки воротарі грали лише під першим номером. Я за ту гру получив оцінку «п’ять», а Віктор Догадайло – «четвірку».

 

НЕ ПИТАЙТЕ АРБІТРА ПРО ЧАС

- Мені досить часто доводилось судити у вечірні години. Звичайно, що гравці команди що перемагає, починають нервувати і все частіш не тільки питають скільки хвилин залишилось а й відверто кричать «Время». Теж саме лунає з тренерської лави. У таких випадках, якщо час гри, ще не був вичерпаний, я завжди відповідав «Без чверті на дев’яту, продовжуємо грати». І ця відповідь заспокоювала крикунів.

 

КОЛИ ОСНОВА У ІОРДАНІЇ

Довелося мені працювати асистентом арбітра у союзні часи у південному місті Нальчик, а головний суддя був також киянин – Анатолій Арановський. І так збіглося, що основний склад поїхав на комерційні матчі до Іорданії, а на поле вийшли юнаки. А суперником «Спартака» були сусіди – «Цемент» з Новоросійська. Вже до перерви рахунок на користь гостей був великим. На трибунах становилося все гарячіше, вболівальники вже не тільки словами виражали свій гнів, а й почали стріляти з ракетниць,  щось підривати.  Одразу по завершенні першого тайму я телефонував до Москви і розповів про ситуацію. У перерві до суддівської кімнати заходить один з босів міста. Побачивши в мене емблему судді національної категорії запитав: «Ви тут головний?». Отримавши відповідь він продовжив питати, чому «Спартак» так грає і програє з великим рахунком вдома. Я розповів цьому босові про закордонну командировку нальчикської команди і пообіцяв, що ця зустріч буде переграна пізніше. Ця відповідь нашого незваного гостя задовільнила і він пішов геть. Тим часом, вболівальники, співчуваючи дублерам і не бажаючи більше бачити це позорище, вибігли на поле і не давали далі продовжувати матч. При цьому ніякої агресії на адресу футболістів “Цементу” не було. Голова комітету Валерій Бутенко рекомендував нам другий тайм не проводити. Рахунок першого тайму був визнаний остаточним – 0:4 на користь «Цементу». А пізніше, звичайно, Нальчику зарахували  технічну поразку.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *